Навесні ми не могли виїжджати за кордон через оновлення документів, а у подорож все ж таки хотілось, тому наші погляди вперше сфокусувались на Швеції і зупинились на Готланді.

Готланд - це великий острів у Балтійському морі, дістатись туди можна літаком або поромом. Ми взяли авто на прокат і вирушили по воді. На Готланді ми поселились в милому гостьовому будиночку при дорозі в лісі, де кожного ранку снідали за дерев'яним столом надворі, слухаючи щебіт пташок. І кожного дня їздили в цікаві місця, якими переповнений Готланд, та швидко стало ясно, що всі їх ми не встигнемо відвідати.

Нашим улюбленим місцем став острів Фуріллен, а саме залишки фабрики на ньому. Після занепаду вапнякової індустрії в 1970-х цей острів був закритим військовим об'єктом, а вже у 2000-х на території фабрики облаштували готель та елітний ресторан і це місце стало туристичним.

Ми приїхали до початку туристичного сезону і застали Фуріллен без ознак життя - індустріальним, покинутим, загрозливим і мальовничим. По території можна було вільно пересуватись, ніяких охоронців чи заборонних табличок. Навіть пройти по зруйнованому бетонному пірсу до іржавого крану можна було на власний ризик, чим ми скористались не один раз.

Два дні підряд ми їздили на острів Форьо - менший сусід Готланда. Його вузькі дороги приємно звиваються крізь соснові ліси, часом вирулюючи і до узбережжя. Велика частина острова - це природні заповідники. На кам'янистих пляжах стоять знамениті рауки - вапнякові моноліти, що століттями формувались водою та вітром.

Також на узбережжі можна знайти старовинне рибальське поселення Helgumannen. Щоправда, воно здалось нам дещо штучним - більшість будиночків свіжо-відреставровані, навіть запах лаку ще не вивітрився.
Ще на Форьо збереглось багато старих вітряків, а на самому дальньому кінці острова стоїть гарний 30-метровий маяк XIX ст.

Окремої згадки заслуговують готландські церкви. По середньовічній церкві збереглось ледве не в кожному селі - тоді їх будували як ознаку заможності громади, а Готланд в XIII ст. якраз процвітав як центр торгівлі та перевалочний пункт хрестових походів. На відміну від більшості європейських храмів тих часів, місцеві церкви ніколи не були перебудовані, тому це справжній скарб історії та архітектури. Ми подивились 7 (на жаль, лише зовні) з 93.

Ну і залишилось розказати про столицю Готланда - місто Вісбю. Це найкраще збережене середньовічне місто Скандинавії, воно оточене оборонною стіною з 36 баштами, утикане руїнами церков і входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Не менш важливим фактом є те, що там знаходиться найбільший у Європі магазин морозива, з понад 100 різними смаками! Ми взяли шість на двох, в тому числі мою "мрію ідіота" - з попкорном. Але приз смакових симпатій завоювало трояндове морозиво.

Гуляючи по Вісбю, ми вирішили, що це найгарніше місто Швеції, і поступово стали обговорювати, в якому з його будинків ми б оселились.

В останній вечір подорожі я згадала, що так і не спробувала традиційний готландський десерт - шафрановий млинець. Він точно був у одному з придорожніх кафе, де ми якось обідали. Приїжджаємо туди, а вони кажуть "вибачте, ми зачиняємось за три хвилини". Але ми попросили запакувати з собою, і поїли млинець з чаєм на їхній же терасі, слухаючи спів коса.

Останній захід сонця на Готланді ми зустріли на березі заливу з видом на діючий вапняковий завод. Звідти я запустила дрона до вітроелектростанції на протилежний берег, йому ледве вистачило батареї на повернення, зате фотки вийшли гарні.

А наступного ранку ми вже повертались на поромі до Стокгольму. Подорож вийшла чудовою і насиченою, не хотілось її завершувати. Ми відвідали багато гарних місць, а ще більше залишилось непобаченим. Хочеться вірити, що ми ще повернемось на Готланд!

Фотоальбом

Фотки з мобілки

Минулої зими мені дуже сподобалось знімати святкові салюти у Львові. А 2015 рік я зустрічала вже в Брні, і не знала, чого очікувати тут. Адже в Європі більше святкується саме Різдво... Чи будуть чехи запускати вогнеграї в ніч на перше січня? Чи тут взагалі так прийнято? Хоча полиці з феєрверками в супермаркетах обнадіювали, що так :) Ми вирішили поїхати в центр міста (добре, що всю ніч транспорт ходить кожні півгодини) і з'ясувати, як святкується Новий рік в Чехії.

В Прешові у нас був готель, тому, як це зазвичай буває, фотографій звідси не багато. Бо пофоткати місто можна в будь-який час, ми ж тут кожен день ходимо, правда? Але ж не тоді, коли ми з важкими рюкзаками йдемо до готелю, і не по дорозі на вокзал коли їдемо до чергового замку, і не по поверненні, коли ми втомлені і голодні шукаємо де повечеряти... А в останній день, коли вже нема куди відкладати ;)

Та навіть без фотоапаратів ми багато ходили по місту, роздивляючись його на шляху. Хоч старий центр Прешова і не великий, подивитись там справді є на що! Головна домінанта міста - готичний собор св. Мікулаша. Він розташований на вузькій алеї, що розділяє Головну вулицю на пішохідну і проїжджу частини. Там приємно гуляти і роздивлятись архітектурні деталі. Багато будинків незвичної форми, деякі прикрашені розписами або ліпниною, на фасадах живуть дивні скульптури...
А ще там можна зустріти паралель, що пробігає містом :) Годувати і дражнити її заборонено, а гладити хіба на власний ризик. Я ризикнула ;)

Ще одна цікава вулиця - Флоріанова. Місцями вона проходить прямо крізь будинки, вигризаючи в них широкі арки, тому сприймається як великий двір. Вечорами тут стає людно, пивні і піцерії повні відвідувачів, що спілкуються або дивляться футбол, за морозивом вишиковуються черги.



Перед від'їздом ми знайшли башту міських укріплень, що була перебудована на водонапірну ще в XV ст. А поряд з нею - стара недіюча гідроелектростанція з іржавими механізмами.

Лише з їжею в Прешові у нас були проблеми - одні кафе зачинені, інші не подобаються, в якихось є лише десерти... Останні два дні ми взагалі їли в китайських ресторанах :) А що - страви незвичайні, порції великі, і смачно! Все ж цікавіше, ніж піцерія ;)

Вокзали міста - великі і зручні, автобусний через дорогу від залізничного, звідти до центру 25 хв. пішки. Порозумітись з касирами можна, вивчивши кілька фраз словацькою, і їхні відповіді зрозуміти не важко - мови дуже схожі. А дядечко в продуктовому кіоску біля вокзалу взагалі порадував:
- Where are you from?
- Україна!
- Ааа, то можете вільно говорити і співати - я знаю українську!
:)

Прешов був нашим домом на час поїздки, і цей вибір виявився дуже вдалим!

Кошиці стали для нас брамою Словаччини - там ми вийшли з поїзда, і там же провели останній день подорожі. Від вокзалу, повз парк і палац з зеленим дахом, веде залита ранковим світлом вулиця. А прямо по курсу здіймається вежа готичного храму, найбільшого в Словаччині. Собор св. Єлизавети стоїть на своєрідній видовженій площі, яку обтікає головна вулиця міста. Словаки не заморочуються з назвами центральних вулиць, в багатьох містах це просто Hlavná - не заблукати ;)
За величезним собором ховається костел св. Михайла - ще старша готична пам'ятка. Все навколо прикрашене квітучими клумбами і фонтанами, в яких купаються голуби. На іншій стороні площі - оперний театр, трохи схожий на Львівський.

Сама ж Головна вулиця - пішохідна, з вело-доріжками і безліччю кафе та ресторанів на будь-який смак. Літніми терасами заставлені всі тротуари, тож гуляти зручніше по недіючим трамвайним коліям посеред широкої дороги. І роздивлятись різнокольорові фасади будинків ;)

Між іншим, це не прапор України, як вам могло здатись ;)
Це прапор Кошиць - жовта смуга зверху, а посередині герб

Мені дуже сподобались вузькі вулички, що огинають центр за кілька кварталів від головної площі - там тихо і безлюдно, можна знайти затишні атмосферні кав'ярні.
До речі, серед кав'ярень, в яких ми побували, я б виділила дві найцікавіші. Для любителів морозива - Urban-Cafe (вул. Vrátna 4). Там можна скуштувати таку дивину як гаряче морозиво (horúca zmrzlina :) ), і таку смакоту як бельгійські вафлі (в Бельгії я якось провтикала цей момент...)
А для любителів чаю - Čajovňa Amana (вул. Alžbetina 55). Не треба лякатись непривітного фасаду будинку, а варто пройти у двір і завітати до кімнат чайовні, де знайдете великий вибір чаїв та чайних напоїв. Яка це насолода - напитись заварного чаю, після всіх цих пакетиків!.. :)

Загалом Кошице - дуже приємне місто, ми вже вигадуємо причини повернутись туди знову ;)

В поїзді по дорозі в Амстердам я читала роздруківки пішохідних екскурсій, і все здавалось захоплююче цікавим! Але я не збиралась повністю їм слідувати, тільки виокремила найцікавіші пункти і приблизно накреслила в уяві наш власний маршрут, бо на все часу точно не вистачить.

Столиця Нідерландів зустріла нас похмурим небом і дрібним дощиком. Від вокзалу ми пішли в напрямку центру, і якось інтуїтивно одразу потрапили в квартал червоних ліхтарів :) А тут на площі Oudekerksplein розташована найстаріша пам'ятка Амстердама - готична церква Oude Kerk (XІV ст). Хоча площею це важко назвати, більше схоже на тісну вуличку, що огинає церкву так, що в повний зріст її можна сфотографувати хіба що з боку каналу. Та головне в цьому місці - не вигляд церкви, а той контраст, який вона створює з навколишніми будинками, адже в їхніх вітринах виставляється неабиякий товар - повії в еротичній білизні... Зверхньо зиркають на перехожих повнотілі мулатки, привітно посміхаються стрункі кралі... Таке дивне, символічне сусідство релігії і розпусти, як алегорія морального стану сучасного суспільства! А ще це дуже практично - нагрішив і тут же через дорогу покаявся ;)

Якщо підняти погляд від звабливих жриць кохання, можна здивуватись кривині старих будинків - стоячи щільно один до одного, вони умудряються все ж похилитись в різні боки. А перспектива вузьких вулиць, що розходяться звідси променями, взагалі лякає - здається, що будинки нависають над тротуаром. Так і має бути, щоб зручніше було піднімати вантажі на верхні поверхи через вікна (за допомогою балки з крюком, що закріплена під дахом).

На центральній площі під назвою Dam, звісно, натовпи людей. Всі вбачають там щось надзвичайно цікаве - Королівський палац (класична сіра глиба), церква Nieuwe Kerk (готична сіра глиба), музей воскових фігур (звичайна сіра глиба)... Яке б історичне/туристичне/знамените це все не було, а мене якось не вразило. Тож я лиш зробила кілька кадрів "для галочки" і пішла далі блукати вздовж каналів :)

Гуляючи по Амстердаму, треба пильнувати, чи йдеш по правильному тротуару :) Бо я постійно уверталась від стрімких велосипедистів, поки не зрозуміла, що йду по велосипедній доріжці. Тут всюди кидається в очі, що велосипед - найпопулярніший засіб транспорту, вони стоять скрізь, де тільки можна припаркуватись - біля кожного дерева, стовпа, огорожі... Але найкраще виглядають мости через канали, де різномасті ровери щільно обліпили поручні.
Такі побутові дрібниці і створюють атмосферу Амстердама!

Взагалі-то, після Кривчого ми збирались їхати до Новосілки (за принципом "спершу найвіддаленіші об'єкти"), але якраз відправлявся автобус в напрямку Висічки, тож ми без довгих роздумів підкорегували плани :)
Як виявилось, село, в яке ми приїхали - це Пищатинці, а Висічка - вгорі над ним. Місцева жіночка, що вийшла з автобусу разом з нами, провела нас на замкову гору по стежці, розповідаючи на ходу про пам'ятки села... А ми намагались не те, що не відставати, а хоча б не падати в сніг, виснажені стрімким підйомом :)

У мене на карті місцезнаходження руїн церкви було відмічено зовсім не там, де вони є насправді. Але це виявилось тільки в селі Старичі, коли ми вже сіли в попутну машину до військового дядька і попросили довезти до полігону. По дорозі ми уточнили, що прямуємо до зруйнованої церкви, і тут дядько зупинився: "то вам у Вишеньку треба? еее, дівчата!" Але за кілька секунд у нього з'явився план: він відвіз нас назад в Старичі, висадив, а через п'ять хвилин повернувся на іншій машині... і повіз нас прямо до церкви! Ми ніяковіли через те, що забираємо у чоловіка час і користаємось його добротою, але він повважав своїм обов'язком доставити бідних туристок до місця призначення і не приймав заперечень :)

З Красичина ми повернулись до Перемишля, і одразу пішли гуляти в Старе Місто - мені воно здалось привабливим ще з вікна автобуса. Старі вулички ведуть вгору, до великого францисканського костелу іржавого кольору, який ледве влазить в кадр:

Ранок Великодня в Хмельницькому. Кількадесят людей намагаються ловити попутки в напрямку Ярмолинців, занепокоєно озираючись на забиту маршрутку, в якій сидимо ми з чоловіком :). Слідкуємо за картою, щоб не пропустити поворот на Сутківці, але водій ігнорує наше прохання там зупинити і висаджує тільки на околиці Ярмолинців. Кілька кілометрів пішки назад по трасі, а звідти до Сутківців ще кілометрів 5, вздовж поля, під сильним вітром... Півдороги пройшли, а потім біля нас зупинилась машина (хоч ми і не стопили), і молода пара підвезла нас до церкви...

Цього чудового весняного дня я нарешті відвідала ще одну знамениту і давно всім відому пам'ятку Львівщини - Унівську Лавру. Маршрутка з АС-6 їде до Унева цілу годину, майже до самого монастиря. Добре, що мені не довелось від дороги йти пішки крізь все село - краще зберегти сили для подальшої прогулянки.

Не маючи бажання зустріти на шляху монахів/прихожан/туристів, я спочатку пішла фоткати монастир ззовні. Піднялась на пагорб до нової дерев'яної церкви, потім ще вище - о, чудовий панорамний вид! Далі на пагорбі яблуневий садок - затишне тихе місце, де можна провести багато часу, фотографуючи монастир крізь поки що безлисті гілки... Тільки спустившись звідти, побачила табличку "не ходити по саду" - упс :)

Не хочеться сидіти вдома, коли на дворі панує весна! Є чудова нагода відвідати зарослі пам'ятки, які скоро сховаються за зеленню дерев, кущів і чагарників.

Почався мій закинуто-костельний маршрут в Раковці. На початку села гостей зустрічає рак, а трохи далі видніється дерев'яна церква дивної форми. Навколо в обійстях повним ходом йдуть весняні робОти - згрібається і спалюється торішнє листя, ремонтуються паркани... а в небі над селом кружляють лелеки. Недалеко від церкви над будинками визирає кривий черепичний дах з сигнатуркою - о, мені туди!

В Кам'янці-Бузькій ми одразу сіли на маршрутку до Тадані, залишивши райцентр на потім. Перше, що ми побачили по приїзді в село, була струнка башточка, що стоїть поміж господарських споруд колишнього колгоспу, а колгосп, в свою чергу, виник на місці панського маєтку. Ця маленька башточка - все, що залишилось від фільварку Бартманських.

Та це не найцікавіше, що можна знайти в Таданях, тож рушаймо далі, по широкій засніженій вулиці вглиб села.

Буває так, що мандрую по всій країні, можу на день поїхати за сотні кілометрів, а близькі і легкодоступні пам'ятки залишаються незвіданими - це ж так близько, можна поїхати в будь-який час! А цей будь-який час ніяк не настане. Згодом ці місця стають легендами - такі реалістичні, а потрапити туди неможливо :) Вчора ми з Ксюшею матеріалізували одну таку легенду - Щирець!

Вперше ми з Ксюшею відвідали Галич в липні, але то був холодний сірий день і постійно йшов дощ. Вірніш, не постійно - час від часу його перебивала злива, і до вечора на нас не залишилось і сухої нитки.

Тому я краще напишу про мій другий візит в місто, розфарбоване сонячним жовтнем.

Від вокзалу вздовж траси, через дірявий пішохідний міст над Дністром, ми виходимо в центр Галича - площу з кольоровими будиночками, в центрі якої - хто б ви думали? - Данило Галицький. Також тут привертає до себе увагу церква Різдва Христова - пам'ятка XIII - XV ст. На горі є ще рештки замку, але до них ми повернемось пізніше - спершу відвідаємо старовинні церкви в Крилосі і Шевченковому.

Одвічний львівський дощ нас не злякав - ми планували поїздку на цей день, і ми її здійснимо! Така рішучість виправдала себе - по дорозі дощ перестав, і небо заповнили фактурні хмари. Ось за вікном маршрутки промайнув старовинний оборонний костел, а за хвилину з'явилась П'ятничанська вежа. Приїхали!
Вгору веде ґрунтова дорога, вздовж якої на полях працюють селяни, пасуться коники і корівки, я бігаю з фотоапаратом по мокрій траві і насолоджуюсь ранньо-осінньою погодою.

Найвідоміша пам'ятка Вишнівця - палац-замок князів Вишнівецьких. Він великий, відремонтований, але занадто офіційний і скучний - тут відчуваєш себе відвідувачем, а не дослідником. Під музей виділено кілька кімнат, деякі з них присвячені справжнім патріотам України з канадської діаспори :). На балконі палацу знімався відеокліп - нарядна дівчина театрально розводила руками під патріотичну пісеньку.

В Дрогобич я хотіла вже давно, і чужі статті та фотографії встигли сформувати в моїй голові певні очікування від цього міста. Я думала, що найбільше мені сподобається костел Бартоломея з дзвіницею-баштою... Але я тоді нічого не знала про солеварний завод :) Йому буде присвячена окрема публікація, а поки зберу до купи враження про місто в цілому.

Спершу Дрогобич підвів нас по короткій вуличці прямо до костелу, який справді виявився великим і гарним, тільки дерева не дозволяли як слід його роздивитись і пофотографувати. На площі перед костелом літали голуби, стояли припарковані до ліхтарів велосипеди, люди поспішали по своїм справам, одна жінка казала дитині: "Бачиш, який у тьоті фотоапарат? Такі бувають тільки у кореспондентів" :)

Угнів відомий тим, що є найменшим містом України. Це вже непогана мотивація, щоб відвідати його. Додайте до цього три великих старих храми, провінційний затишок і щирих мешканців, і матимете ідеальний варіант поїздки вихідного дня!

Серед такого маленького міста костел XVII ст. здається справжнім гігантом. Його пусті величні зали пронизуються протягами, а місцеві жителі вірять, що там живуть привиди. Проте костел має надію на відновлення - дах вкритий новою черепицею, у дворі стоїть каркас куполу для вежі, та найголовніше - самі угнівці переймаються долею храму.

Белз має сподобатись мандрівникам, які люблять атмосферні та затишні міста. А це таки місто, не зважаючи на те, що з краю в край його можна пройти за півгодини неспішної прогулянки.

На центральній вулиці Белза рядочком стали найцікавіші пам'ятки:

величні руїни монастиря домініканів

Як я люблю подорожувати під час великих релігійних свят! Міста і села Західної України здаються такими затишними, тихими, можна неспішно пройтися пустими вулицями, нема такого відчуття, наче поспішаєш у справах - це приємна прогулянка. Саме таким ми і застали Сокаль ранком Зеленої неділі. Сонячне місто було для нас, а для його мешканців було богослужіння.


В зеленому парку сховались руїни синагоги, повз яку поспішають бабусі в нарядних хустинах - до Миколаївської церкви XVI ст. Церква виглядає зовсім новою - рожевою і охайною, хібащо контрфорси і товсті стіни натякають на неспокійне середньовіччя. З її подвір'я відкривається краєвид на долину Західного Бугу, а на іншому його березі має бути дещо неймовірне... проте звідси не роздивитись.