Сімеїз витягнувся вздовж моря і притулився боком до гори Кішка. Ігноруючи маленькі, наче іграшкові, будиночки, Кішка нахилилась до морського берега - чи то води попити, чи то кораблика вполювати. Завмерла, наче скеля, насторожила вуха і не рухається. А тим часом до Сімеїза здійснюють паломництво коти ледве не з усього півострова. Я, як їхня велика шанувальниця, не упускала нагоди погладити кожного зустрічного пухнастика (так що невдовзі мої рукавички стали зовні утеплені шерстю).
А теплі рукавички виявились не зайвими, на відміну від кептарика і сонцезахисного крему, які я оптимістично пакувала в дорогу. Та ні, було тепло! Розцвіли вишні й абрикоси! Але на фоні ніжних квітів Ай-Петринська яйла закутувала свої скелясті плечі в білосніжну хустку...На вулицях Сімеїза було тихо і пусто, час від часу можна було зустріти прогулівающіхся совєтскіх женщін, побачити стирчащих зі скелі альпіністів на мотузочках, або відійти з дороги перед салатово-чорними смугами, що в уповільненому режимі набували форм велосипедистів. А ми, у формі інтелігенції, минаючи всіх, прямували до моря, озброївшись фарбами, полотнами, пензлями, і термосом з гарячим чаєм (зелений саусеп, мм...)
Для малювання ми облюбували собі два місця. Одне - на кам’янистій галявинці серед валунів і сосен, затишний пункт спостереження за природою. Море внизу пестить скелі, а далі переливається несподіваними кольорами до далекого горизонту. І передній план багатий на текстуру: покручений стовбур сосни, рельєфне каміння, зелена трава.
А коли море скаженіло від шторму і нам хотілось бути ближче до хвиль, тоді ми йшли на друге місце - під бомжувату стіну сезонної кав’ярні. На її зовнішньому куті є ніша незрозумілого призначення, з дерев’яною підлогою і дахом, от в ній ми і влаштувли свою художню майстерню ;) І бомжувата стіна перетворюється на VIP-лоджію перед сценою, і прямо перед нами розгортається експресивне дійство: хвилі здіймаються і атакують бетонних монстрів узбережжя, обрушуючись на них всією силою. Коли при вигляді чергового валу води я готуюсь хапати термос і тікати за огорожу, бетонні монстри відбивають атаку і хвиля з гучним хлопком вибухає стіною білої піни, не долітаючи останні кілька метрів до моїх ніг. Я в захваті, хапаю то фотоапарат (клац-клац-клац!), то пензель (квець-квець-квець!), то кружку з чаєм (сьорб-сьорб!), і радію кожній великій хвилі, знаючи, що бетонні монстри мене надійно захищають.
Коли підкрадався вечір і букви в книзі втрачали контраст, ми обвішувались фотосумками та штативами і знову спускались до моря. Темні хвилі з білим обідком мають свій шарм, свою таємничість. Вони піддаються магії трипода і перетворюються на туман поміж камінням...А ще ми за допомогою чарівного ліхтарика створювали слова в повітрі і перетворювались на янголів та русалок.
Одного вечора хмари розійшлись і ми побачили Оріона та падаючу зірку. Я озирнулась на слова сестри "дивись, дивись!" і побачила рисочку світла, що скотилась до обрію. Виявляється, падіння почалось з іскристого спалаху, і було таким повільним, що я встигла застати фінальний акорд. Після цього небо знову затягнулось світлими хмарами, і ми ще довго сиділи, звісивши ноги до каменів, пили чай і спостерігали як закручуються хвилі і шумно розбиваються об берег. Хотілось, щоб ця картина викарбувалась на внутрішній стороні повік, щоб бачити це щоразу закриваючи очі... Щоб снилось море, його шепіт, його глибока душа...
