Сімеїз витягнувся вздовж моря і притулився боком до гори Кішка. Ігноруючи маленькі, наче іграшкові, будиночки, Кішка нахилилась до морського берега - чи то води попити, чи то кораблика вполювати. Завмерла, наче скеля, насторожила вуха і не рухається. А тим часом до Сімеїза здійснюють паломництво коти ледве не з усього півострова. Я, як їхня велика шанувальниця, не упускала нагоди погладити кожного зустрічного пухнастика (так що невдовзі мої рукавички стали зовні утеплені шерстю).
А теплі рукавички виявились не зайвими, на відміну від кептарика і сонцезахисного крему, які я оптимістично пакувала в дорогу. Та ні, було тепло! Розцвіли вишні й абрикоси! Але на фоні ніжних квітів Ай-Петринська яйла закутувала свої скелясті плечі в білосніжну хустку...
На вулицях Сімеїза було тихо і пусто, час від часу можна було зустріти прогулівающіхся совєтскіх женщін, побачити стирчащих зі скелі альпіністів на мотузочках, або відійти з дороги перед салатово-чорними смугами, що в уповільненому режимі набували форм велосипедистів. А ми, у формі інтелігенції, минаючи всіх, прямували до моря, озброївшись фарбами, полотнами, пензлями, і термосом з гарячим чаєм (зелений саусеп, мм...)

Для малювання ми облюбували собі два місця. Одне - на кам’янистій галявинці серед валунів і сосен, затишний пункт спостереження за природою. Море внизу пестить скелі, а далі переливається несподіваними кольорами до далекого горизонту. І передній план багатий на текстуру: покручений стовбур сосни, рельєфне каміння, зелена трава.

А коли море скаженіло від шторму і нам хотілось бути ближче до хвиль, тоді ми йшли на друге місце - під бомжувату стіну сезонної кав’ярні. На її зовнішньому куті є ніша незрозумілого призначення, з дерев’яною підлогою і дахом, от в ній ми і влаштувли свою художню майстерню ;) І бомжувата стіна перетворюється на VIP-лоджію перед сценою, і прямо перед нами розгортається експресивне дійство: хвилі здіймаються і атакують бетонних монстрів узбережжя, обрушуючись на них всією силою. Коли при вигляді чергового валу води я готуюсь хапати термос і тікати за огорожу, бетонні монстри відбивають атаку і хвиля з гучним хлопком вибухає стіною білої піни, не долітаючи останні кілька метрів до моїх ніг. Я в захваті, хапаю то фотоапарат (клац-клац-клац!), то пензель (квець-квець-квець!), то кружку з чаєм (сьорб-сьорб!), і радію кожній великій хвилі, знаючи, що бетонні монстри мене надійно захищають.

Коли підкрадався вечір і букви в книзі втрачали контраст, ми обвішувались фотосумками та штативами і знову спускались до моря. Темні хвилі з білим обідком мають свій шарм, свою таємничість. Вони піддаються магії трипода і перетворюються на туман поміж камінням...
А ще ми за допомогою чарівного ліхтарика створювали слова в повітрі і перетворювались на янголів та русалок.

Одного вечора хмари розійшлись і ми побачили Оріона та падаючу зірку. Я озирнулась на слова сестри "дивись, дивись!" і побачила рисочку світла, що скотилась до обрію. Виявляється, падіння почалось з іскристого спалаху, і було таким повільним, що я встигла застати фінальний акорд. Після цього небо знову затягнулось світлими хмарами, і ми ще довго сиділи, звісивши ноги до каменів, пили чай і спостерігали як закручуються хвилі і шумно розбиваються об берег. Хотілось, щоб ця картина викарбувалась на внутрішній стороні повік, щоб бачити це щоразу закриваючи очі... Щоб снилось море, його шепіт, його глибока душа...

Це дивно, але я ніколи раніше не бувала в зимових горах - так, щоб не тільки бачити їх з вікна поїзда чи з низинної дороги, а походити біля засніжених вершин і подивитись згори на далекі, величні білі хребти. Щоб перша зимова вилазка в Карпати була не надто важкою, більшу частину підйому варто подолати... на поїзді! Для цього ідеально підходить найвисокогірніша залізнична станція України...

Отже, в морозний сонячний день ми вийшли з електрички на станції Бескид і, керуючись картою гірських маршрутів, знайшли потрібну стежку - вона ясно виділялась між дерев гладенькою білою стрічкою. Щойно ми збезчестили її цнотливий покрив першими кроками, як провалились в сніг вище колін! Просуватись вгору таким чином було важко, але часу до зворотньої електрички - єдиного способу вибратись звідси - залишалось багато, тож ми рішуче прокладали шлях на хребет, часто зупиняючись щоб перевести подих.

Довго по часу, але не далеко по відстані - і стежка вийшла з лісу на білу галявину. Тут гарно і чудово, але наша мета - Вододільний хребет! Вже зовсім недалеко... але куди? Стежок не видно під снігом, а прямий шлях вгору затулили ялинки. Ну що ж, будемо далі прокладати нові дороги! Пройшовши трохи поміж деревами, ноги стали звично провалюватись в сніг... але за що це зачепився мій черевик? - витягаю ногу і бачу в сніговому отворі гілки. Гмм, мабуть, краще не задумуватись, скільки метрів під нами до землі ;) Щоб вибратись по більш різкому схилу, доводилось спиратись на всі чотири кінцівки. А коли я знову випрямилась і зібралась пройти останні кілька метрів до вершини хребта, то провалилась знову, цього разу на всю довжину ноги, і не відчула опори під стопою... От це вже було справді страшно! Але після кількох хвилин панічного борсання я все ж таки вибралась на найвищу ділянку, звідки відкрилась чудова панорама Боржавського хребта, що виблискував на сонці.

Біля моїх черевиків зі снігових кучугур визирали верхівки ялинок. З'їхавши вниз, я подумала, що це може і не пагорб з ялинками, а просто високі замети... Всі страхи і хвилювання миттю забулись, щойно я опинилась на широкій дорозі, що йде по вершині Вододільного хребта на межі двох областей. Вона так само мерехтіла діамантово-білим снігом, не стривоженим людськими слідами... Ми це швидко виправили - стали бігати і, сміючись, падати в сніг :) Я так зігрілась, що зовсім не відчувала морозу, хоча сніг навіть не думав танути під яскравим сонцем.
Як же тут гарно! Треба буде приїхати сюди влітку і пройтись ще по хребту... А поки пора повертатись до залізниці. Спершу стали спускатись навпростець через ліс, але коли повалених дерев стало забагато, повернулись на стежку, якою піднімались на початку. Ноги знову приємно вгрузають в м'який сніг... Хм, коли ми підіймались цим шляхом, мене ці умови лякали, але після штурму ялинкового пагорба це вже здається розслабленою прогулянкою :)

Ось вже і станція. До електрички залишається півтори години, а без руху швидко стає холодно. Набравшись нахабності, ми пішли до залізничних робітників у хатинку-цистерну, де з димаря валив дим, обіцяючи тепло. Нас напоїли гарячим чаєм і посадили грати в карти. Ксюша виграла більшість партій, так до кінця і не зрозумівши принцип гри :) А потім була тепла електричка, жовтий монстрик за вікном, сутінкові гори, пересадка на поїзд в Стрию, чай, таксі, дім.
Цей маленький похід приніс стільки яскравих емоцій і незвичайних вражень! Я тепер думаю, кого б ще повезти туди на день ;)

На попутці з Висічки ми доїхали до центру Новосілки. Руїни замку з дороги не видно, тож ми зайшли в магазин за снікерсами і спитали у продавщиці "а ви знаєте, де тут руїни замку?" Вона трохи подумала і серйозно відповіла: "так". Різними наводящими питаннями, жестикуляцією і іншим шпигунськими уловками ми роздобули ще трохи інформації. Отже, до роздоріжжя і вгору, а далі інтуїтивно обрали оду зі стежок, яка і вивела прямо до зруйнованої башти.

Вона стоїть між лісистим схилом, що спускається до дороги, і сільськими дворами з яскравими воротами. Таке собі звичайне село, дерев’яні паркани, сіно, навалені будматеріали на узбіччі... і тут - такий зненацький уривок історії, наче випадково заїхавший сюди похмурий старий лицар. Навколо безлюдно і тихо, навіть собаки не гавкають на непроханих туристів.
Крізь дерева, біля дороги в кінці села видніється занедбаний костел. Та нам пора вже спускатись, щоб встигти на останній автобус до Борщева. Ця думка була дуже вчасною - пазік якраз проїжджав повз село і підібрав нас по дорозі.

В принципі, нічого визначного в цій Новосілці і немає, але чом би й не відкрити для себе новий замок, раз ми вже опинились в цих краях? Так і вийшло, що за цей зимовий день я відвідала три нових замки. Чудова прогулянка, як на мене :)

Взагалі-то, після Кривчого ми збирались їхати до Новосілки (за принципом "спершу найвіддаленіші об'єкти"), але якраз відправлявся автобус в напрямку Висічки, тож ми без довгих роздумів підкорегували плани :)
Як виявилось, село, в яке ми приїхали - це Пищатинці, а Висічка - вгорі над ним. Місцева жіночка, що вийшла з автобусу разом з нами, провела нас на замкову гору по стежці, розповідаючи на ходу про пам'ятки села... А ми намагались не те, що не відставати, а хоча б не падати в сніг, виснажені стрімким підйомом :)

Автобус з Тернополя підвіз нас до самісінького замку - стіна з двома баштами височіє прямо над дорогою. Вийшли на засніжене узбіччя, розморені довгою дорогою після безсонної ночі - а надворі сонце світить всупереч всім прогнозам! Моя перша подорож в цьому році почалась вдало, і я радісно побігла топтати сніг навколо фортеці.

У мене на карті місцезнаходження руїн церкви було відмічено зовсім не там, де вони є насправді. Але це виявилось тільки в селі Старичі, коли ми вже сіли в попутну машину до військового дядька і попросили довезти до полігону. По дорозі ми уточнили, що прямуємо до зруйнованої церкви, і тут дядько зупинився: "то вам у Вишеньку треба? еее, дівчата!" Але за кілька секунд у нього з'явився план: він відвіз нас назад в Старичі, висадив, а через п'ять хвилин повернувся на іншій машині... і повіз нас прямо до церкви! Ми ніяковіли через те, що забираємо у чоловіка час і користаємось його добротою, але він повважав своїм обов'язком доставити бідних туристок до місця призначення і не приймав заперечень :)

На пагорбі, що підноситься над зеленими полями і пасовиськами, майже тисячу років тому було укріплене давньоруське місто Тихомль, за яке воювали волинські і галицькі князі та угорські королі. Місто спустошувалось і відроджувалось знову, та врешті решт занепало. Зараз на цьому місці сільські городи, а про буремне минуле нагадують земляні вали городища.

Крим - найпривабливіша біла пляма на моїй карті подорожей Україною! Я давно сюди хотіла, і таки приїхала. Планів на ці 5 днів було багато, і перший пункт - Балаклава.

Ранковий Севастопольський вокзал, речі в камеру схову, напівпусті тролейбус і маршрутка. Море десь зовсім близько, я це відчуваю...
А ось і Балаклава - старовинне місто на березі схованої бухти. В ньому жили і рибалили таври, його завойовували римляни, розбудовували греки, захоплювали генуезці, і багато інших пригод було :) Зараз Балаклава вважається частиною Севастополя, але сприймається все одно окремо.

Ранок Великодня в Хмельницькому. Кількадесят людей намагаються ловити попутки в напрямку Ярмолинців, занепокоєно озираючись на забиту маршрутку, в якій сидимо ми з чоловіком :). Слідкуємо за картою, щоб не пропустити поворот на Сутківці, але водій ігнорує наше прохання там зупинити і висаджує тільки на околиці Ярмолинців. Кілька кілометрів пішки назад по трасі, а звідти до Сутківців ще кілометрів 5, вздовж поля, під сильним вітром... Півдороги пройшли, а потім біля нас зупинилась машина (хоч ми і не стопили), і молода пара підвезла нас до церкви...

Щоб помилуватись цвітінням закарпатської сакури, варто в 20-х числах квітня поїхати в Ужгород або Мукачево. Обидва міста дуже цікаві і гарні, мають багату історію і старовинні пам'ятки - замки, собори, палаци... І кожне з цих міст має свої особливості і переваги

Ужгород
Вимощені бруківкою вулиці затиснуті поміж чепурних будиночків з цікавими деталями - гуляєш ними від замку до собору, від костелу до синагоги, і дивуєшся: це точно Україна, а не яка-небудь Угорщина? Річка Уж, що перерізає місто навпіл, пропонує ще одне приємне місце для прогулянки - довгі набережні, обсаджені каштанами і липами - наче міні-парки, мало людей і багато лавочок :) Варто час від часу зазирати до кав'ярень, щоб і перепочити, і доповнити враження від міста смаками! За чаєм-кавою і коктейлями рекомендую завітати в "Тотем", а за морозивом - в кафе "Флоренція" на вул. Волошина.

Цього чудового весняного дня я нарешті відвідала ще одну знамениту і давно всім відому пам'ятку Львівщини - Унівську Лавру. Маршрутка з АС-6 їде до Унева цілу годину, майже до самого монастиря. Добре, що мені не довелось від дороги йти пішки крізь все село - краще зберегти сили для подальшої прогулянки.

Не маючи бажання зустріти на шляху монахів/прихожан/туристів, я спочатку пішла фоткати монастир ззовні. Піднялась на пагорб до нової дерев'яної церкви, потім ще вище - о, чудовий панорамний вид! Далі на пагорбі яблуневий садок - затишне тихе місце, де можна провести багато часу, фотографуючи монастир крізь поки що безлисті гілки... Тільки спустившись звідти, побачила табличку "не ходити по саду" - упс :)

Не хочеться сидіти вдома, коли на дворі панує весна! Є чудова нагода відвідати зарослі пам'ятки, які скоро сховаються за зеленню дерев, кущів і чагарників.

Почався мій закинуто-костельний маршрут в Раковці. На початку села гостей зустрічає рак, а трохи далі видніється дерев'яна церква дивної форми. Навколо в обійстях повним ходом йдуть весняні робОти - згрібається і спалюється торішнє листя, ремонтуються паркани... а в небі над селом кружляють лелеки. Недалеко від церкви над будинками визирає кривий черепичний дах з сигнатуркою - о, мені туди!

В Кам'янці-Бузькій ми одразу сіли на маршрутку до Тадані, залишивши райцентр на потім. Перше, що ми побачили по приїзді в село, була струнка башточка, що стоїть поміж господарських споруд колишнього колгоспу, а колгосп, в свою чергу, виник на місці панського маєтку. Ця маленька башточка - все, що залишилось від фільварку Бартманських.

Та це не найцікавіше, що можна знайти в Таданях, тож рушаймо далі, по широкій засніженій вулиці вглиб села.

Буває так, що мандрую по всій країні, можу на день поїхати за сотні кілометрів, а близькі і легкодоступні пам'ятки залишаються незвіданими - це ж так близько, можна поїхати в будь-який час! А цей будь-який час ніяк не настане. Згодом ці місця стають легендами - такі реалістичні, а потрапити туди неможливо :) Вчора ми з Ксюшею матеріалізували одну таку легенду - Щирець!

Вперше ми з Ксюшею відвідали Галич в липні, але то був холодний сірий день і постійно йшов дощ. Вірніш, не постійно - час від часу його перебивала злива, і до вечора на нас не залишилось і сухої нитки.

Тому я краще напишу про мій другий візит в місто, розфарбоване сонячним жовтнем.

Від вокзалу вздовж траси, через дірявий пішохідний міст над Дністром, ми виходимо в центр Галича - площу з кольоровими будиночками, в центрі якої - хто б ви думали? - Данило Галицький. Також тут привертає до себе увагу церква Різдва Христова - пам'ятка XIII - XV ст. На горі є ще рештки замку, але до них ми повернемось пізніше - спершу відвідаємо старовинні церкви в Крилосі і Шевченковому.

Частково маршрутками, частково автостопом ми таки сюди дістались. Мета поїздки - занедбаний палац - ховається біля дороги, в занедбаному парку. Спочатку йдемо досліджувати колишню в'їзну браму - можна зайти до її приміщень і піднятись на другий поверх, якщо не страшно стрибати через відсутні сходинки ;) Винагородою буде вид на палац з вікна маленької пустої кімнати. Цікаво, для чого вона слугувала...
Впритул до брами підступають сільські обійстя, звідки на туристів затято гавкають песики.

Одвічний львівський дощ нас не злякав - ми планували поїздку на цей день, і ми її здійснимо! Така рішучість виправдала себе - по дорозі дощ перестав, і небо заповнили фактурні хмари. Ось за вікном маршрутки промайнув старовинний оборонний костел, а за хвилину з'явилась П'ятничанська вежа. Приїхали!
Вгору веде ґрунтова дорога, вздовж якої на полях працюють селяни, пасуться коники і корівки, я бігаю з фотоапаратом по мокрій траві і насолоджуюсь ранньо-осінньою погодою.

Дорога до Раковця не склала жодних проблем - поїзд до Франківська, автобус до Воронова і ще 4 км пішки. А от пошуки замку зайняли більше години. Місцеві жителі скерували нас правильно - від пам'ятника ліворуч, потім праворуч і вниз до річки. А там...
Дністер швидко несе свої холодні води повз зелені береги, повз прив'язаний зелений човник, повз крайні хатинки Раковця... і ніякого замку. Пішли ми в інший бік, вгору-вниз, знову до річки - і тут нема, а спитати ні в кого. Де замок? Озираємось - он він, сховався за деревами на високому схилі, недалеко від зеленого човника.

Найвідоміша пам'ятка Вишнівця - палац-замок князів Вишнівецьких. Він великий, відремонтований, але занадто офіційний і скучний - тут відчуваєш себе відвідувачем, а не дослідником. Під музей виділено кілька кімнат, деякі з них присвячені справжнім патріотам України з канадської діаспори :). На балконі палацу знімався відеокліп - нарядна дівчина театрально розводила руками під патріотичну пісеньку.

Між дерев'яними церквами Здвиження і Юра скупчились гаражі і індустріальні будівлі, а серед них височіють дерев'яні башти, з яких періодично вириваються клуби білого пару - це Дрогобицький солеварний завод, найстаріша діюча солеварня в Європі, працює безперервно з XIII ст. Нам з Ксюшею це здалось настільки цікавим, що ми вирішили неодмінно туди потрапити!