Нарешті, вже ставши львів'янами, ми добрались і до цього куточка України, щоб побачити найбільший замок Львівщини. Він доживає віку в оточенні сільських хатинок і городів, а повз руді стіни час від часу курсують електрички. Територія замку справді велика, але така пуста... Колись тут були палац, капличка та господарські будівлі, а зараз - зелена галявина від стіни до стіни.
З боку озера фортеця виглядає трохи симпатичніше, та все ж залишає враження забутої і непотрібної...

Спокій старих міст охороняють кам'яні монстри. Одні гордо воссідають на фасадах, інші ховаються в нішах - ви можете їх навіть не помітити, але всі вони пильно стежать за кожним вашим кроком. Тож, оглядаючи старовинний замок чи монастир, приглядайтесь до деталей - можливо, ви зустрінетесь поглядом з таким кам'яним вартовим!

Замок стоїть біля автобусної зупинки, просто на рівнині, навіть без валів і ровів, якось дивно відреставрований. З трьох сторін його оточує село, з четвертої - шосе. А за дорогою крізь дерева видно ставок - краще підемо пошукаємо там відображення башт, може це додасть хоч якоїсь романтики цьому дивному замку... В ставку радо плавають зграї гусей, голосно сварячи неочікуваних туристів :-) Але зі своєю задачею справляються добре - додають картині живих акцентів!

Попри дощ і грязюку я насолоджуюсь зйомкою, і ділюсь з вами:

Більше світлин - на Picasa

P.S. На наступному тижні ми з чоловіком переїжджаємо до Львова!

Сірі градієнти неба ледь встигли посвітлішати, як ми вже були в дорозі до осінньої казки. Спочатку напівпуста маршрутка, потім кілька кілометрів тихої дороги, що розтягується від нетерплячого очікування... і, нарешті, початок села. Покищо не дуже казково? Але вже скоро - минаємо сільські установи, йдемо вздовж цвинтарних огорож, і за поворотом бачимо вежі костелу. Все, я у своїй стихії :-) Дістаю фотік і знімаю гусей на костельному подвір'ї, підходячи ближче до пам'ятки...


Аж раптом - громом і блискавкою в мене влучає індикатор зарядки фото-батареї: на останній поділці (а перед виходом показував повний заряд)! Паніка. Але що поробиш? Раз ми вже тут, пошукаємо замок і зробимо хоч кілька кадрів... Забігаючи вперед скажу, що на "останньому подиху" батареї ми обфоткали замок з усіх сторін, повернулись до костелу і також влаштували йому повноцінну фотосесію, ще й на цвинтар вистачило :-)


Замок шукати і не довелось - трохи нижче від костелу, між сільськими хатами, проглядається нереальна панорама, затягнута легким осіннім туманом. Тут би мали заграти барабани, рок-оркестр, ...але тиша.


Спускаємось далі, визираємо - ну це ж не марево, це торжествені руїни височіють на краю буденного села. І урочиста тиша оповила їх. Я радію: це таки реальність, і ми таки тут.

Замковий півострів з одного боку з'єднаний з лісистим пагорбом, а з інших сторін омивається тоненькою річкою.

Під деревами, навпроти замчища, так гарно посидіти попити чай з термоса, з цукерками замість сніданку :-) Звідти і село, і замок як на долоні - ось видно контури зруйнованих башт і стін, які знизу здавались валами, он по річці пливе біла делегація гусей, а там далеко по дорозі коники везуть сіно...

А на схилі навпроти замку стоять два високих дерева в ореолі власного червоного листя, а між ними - зачарована криниця. Звідти аж віє магією... і це не дивно, адже ми в казці!

Більше світлин - на Picasa

Майстри-ювеліри трудились всю ніч, щоб встигти до відкриття Придорожньої галереї. Вони створювали перлини з туману і роси, і вплітали їх у найтонше шовкове мереживо... І ось - урочисте відкриття: завіса туману розсувається, вмикається сонячна підсвітка (вона продумана таким чином, щоб перлини здавались сяючими зсередини), а вітерець обережно розгойдує витвори мистецтва, щоб вони мерехтіли.

Важко навіть уявити, що все це робилось заради кількагодинної виставки! Адже скоро сонце розтопить водяні декорації, і павутинки стануть зовсім непомітними в траві...

Та сьогодні ювелірам пощастило - їхні роботи увічнила у фотознімках вдячна шанувальниця :-)

Більше світлин - на Picasa

Проїжджаючи повз Самбір, я вдивлялась в місто за вікном маршрутки, намагаючись вловити, чи варто буде в кінці подорожі приділити йому окрему увагу. Базари, кіоски, люди, машини, метушня, базари... Навіть залишаючись в комфортному сидінні, мені стало якось незатишно. А уявивши, що ми повернемось сюди і опинимось в цьому бурхливому живому потоці, вирішила, що не варто псувати таку чудову подорож. Краще залишити пам'ятки Самбора на майбутнє, а замість нього відвідати Старий Самбір.

Та не так сталося, як гадалося - волею долі ми все ж потрапляємо в це незатишне місто-базар в останній день подорожі. Одразу шукаємо на автостанції найближчий автобус до Львова, бо немає бажання тут затримуватись... Раптом мою увагу привертає дах якогось костелу - величезна стара споруда підвищується над щільною забудовою міста, і це зовсім близько! Збігаєм сфотографуєм, і тут же назад!



Базар, нескінченні магазини, кіоски, метушня... нарешті пірнаємо в бокову вуличку... яка виводить нас до несподівано тихої площі Ринок. Що це? Інше місто? Інший світ :)? Та ні, це інше обличчя Самбору, яке ми ледь не прогледіли за поверхневою базарною маскою. Пішохідна зона в оточенні гарних будинків, ратуша, костели і церкви... І кафе з нашими улюбленими заварними чаями!


Як може не сподобатись це затишне місто з гарними пам'ятками і спокійною атмосферою? ;-)

Більше світлин - на Picasa

Замок Гербуртів

При підготовці подорожі найбільше мене приваблював цей замок на вершині гори. Я романтизувала його образ, читаючи розповіді Блеки і розглядаючи карту, де замкова гора підвищувалась трохи вдалині від сіл та містечок, вкриваючись лісом. Я думала, що це найвіддаленіший від цивілізації замок України, куди добираються лиш самі завзяті краєзнавці - така собі загадкова фортеця, яка чекає, щоб її відкрив для себе ще один наполегливий мандрівник.

Окрилені цими думками, ми піднялись до замку. Брамна вежа сором'язливо ховається за густим листям дерев, затрудняючи фотосесію. Із завмиранням серця проходимо під її склепінням у внутрішній двір... і всі романтичні очікування тут же розлетілись переляканими птахами. Якісь свіжі дерев'яні побудови... якісь молодики з цигарками варять юшку в казані... гукають, щоб ми їх сфотографували... Від них ми дізнались, що дерев'яні столи й скамієчки зробив наглядач замку для гостей і подорожуючих, а самі вони просто відпочивають - такий собі пікнік у фортеці. Ну що ж, те, що у замка з'явився наглядач - це добра новина! Та й погода і природа не дають остаточно розчаруватись :)

Стара Сіль

Найгарніша пам'ятка Старої Солі - костел XVII ст. Фасад ще досі в будівельних лісах, але основна частина храму, принаймні ззовні, відреставрована. Через шпаринку в дверях можна розгледіти завали будматеріалів - схоже, що на цьому реставрація зупинилась (сподіваюсь, не на довго). Але і в такому стані храм вражає своєю величчю, красою та гармонійністю.

Ще одна цікавинка містечка - вілла Анна, якій майже сто років. Її силует з похиленим шпилем цілком заслуговує на звання візитівки Старої Солі.

Трохи далі вже видно П'ятницьку церкву 1440 року. Та через оранжевий колір і бляшаний дах вона не виглядає автентичною. Воскресенську церкву XVII ст. навіть не шукали, бо були втомлені і голодні. Залишимо її на наступний раз :-)

Муроване

Від зупинки "Муроване" до самого села ще півтора кілометри, і вже звідси починаються дива. Сонце пробилось крізь вологий туман і в заростях обабіч дороги несподівано засяяли перлини роси на прозорих павутинках. Це дивовижне видовище, що заслуговує окремого допису!..
Намилувавшись, рухаємось далі.



Проходимо повз гарні старі костели, алею вікових лип, і ось перед нами головна мета прогулянки - руїни замку XVI ст. Власне, залишилось всього кілька шматків стіни і високі вали. Все це потопає в зелених заростях, які дуже затрудняють підхід до руїн. Потрапити б сюди взимку!..


Лаврів

Тут вже починаються Карпати - багато природи, свіже повітря, яким хочеться напитися, охайні скирти сіна на далеких полях і хижі птахи в небі, до якого тут зовсім близько... Не дивно, що в цьому чарівному місці оселились монахи, збудувавши в XVI ст. Онуфріївський монастир. Тут дуже спокійно, з навколишніх пагорбів відкриваються чудові краєвиди, а по лісистим схилам так приємно гуляти.


Для тих, хто хоче зануритись в атмосферу цього місця, монастир має гостьові кімнати, а в навколишніх селах діють "зелені садиби". Можу надати телефон місцевого діяча туризму, який організовує відпочинок та екскурсійні програми для груп. Якраз цей веселий дядько і підкинув нас до Самбора разом з групою студенток-самбірчанок, які всю дорогу співали українські пісні. Згадайте якість доріг в сільській місцевості, а тепер уявіть, як звучали протяжні голосні в цих піснях :-) Тож їхати було дуже весело!

Більше світлин - на Picasa

Цей передкарпатський край - скарбниця для мандрівників: варто лиш звернути з головних доріг в сільську глибинку, як історія оживе на ваших очах. Ця земля вбирала в себе надії та тривоги поколінь, втілюючи їх у фортецях та мон
астирях. Прислухайтесь до шелесту трав - тут живуть легенди давнини...

 
Росохи

Приземиста церква Різдва Богородиці вже понад півтисячоліття є оплотом віри селян. Розташована на пагорбі, обнесена муром і укріплена контрфорсами, вона ясно дає зрозуміти, що захистить своїх прихожан в лихі часи. Ще церква дуже гармонійно вписується в хвилястий ландшафт, для повноти образу не вистачає лише ґонтового даху.


Чаплі
А тут причаївся садибний будинок XIX ст., по-місцевому - панський двір. Ми його навіть не шукали, а пішли прямо до сільської школи біля автобусної зупинки. Бо будинок з колонами серед парку з озерцями не може бути нічим іншим, крім панського двору, не залежно від того, як місцеві жителі його використовують. Працівники школи підтвердили нашу здогадку :-)


Сусідовичі

Сюди - пішки по ранковій дорозі, крізь поля-пасовища, поки сонце протирає заспані очі, вилізаючи з-під туманної ковдри. Нашу мету видно вже здалеку - примарою серед зелені маячить на горизонті монастир кармелiтiв XVI - XVIII ст.

Це вже і не Сусідовичі - дорога виводить нас за село, на пологий пагорб, прямо до воріт обителі. Вони гостинно відчинені, та на подвір'ї тихо й безлюдно. Сторожовий пес грайливо стрибає довкола нас, зрадівши новим відвідувачам. Все тут охайно і компактно, все обсаджене деревами, так що ракурсів для фото залишається небагато. Тож вирушаємо далі...


Скелівка

...І потрапляємо до Скелівки, де нас цікавить Костел Св. Мартина XV - XVI ст. Довго йдемо селом, і ось нарешті за деревами визирає башта-дзвіниця. Велика і вражаюча! Звісно ж, я зразу на неї піднялась і дослідила кілька ярусів, а також походила по напівстертим кам'яним сходам в товщі стіни, стараючись не розбити фотоапарат, який використовувала в якості ліхтарика :)

Сам костел, нажаль, був зачинений. Поки ми його обходили, дітлахи в школі по сусідству забачили в нас туристів, підбігли до вікон і стали махати руками, сміятись і тикати пальцями. Сільський народ неадекватно реагує на туристів, а при виді фотоапарату взагалі стають неконтрольованими :)

Більше світлин - на Picasa