Останній день подорожі, останній зруйнований замок перед поверненням додому. Тихою ранковою дорогою вздовж пустих зимових полів ми пройшли від залізничної станції до перших сільських хат, і одразу звернули в гущу туману. Замку не було видно, ми орієнтувались тільки по карті. З дороги зійшли на лісову стежку і продовжили шлях вгору, по опавшому листю, поміж таємничих дерев, що тягнуться безлистими гілками до просвітів блакитного неба.

З туманного лісу ми вийшли на галявину, залиту сонцем, і побачили руїни замку Корлатка, а за ним - вітряні турбіни. По стежці між кам'яними стінами, що були колись баштами і палацами, ми піднялись на самий верх замку, звідки відкривався захоплюючий вид. Туман заплутався в деревах під старими мурами, він перекотувався пухнастими хвилями і повільно відступав, поглинаючи поля і села внизу. Навколишню тишу порушував лиш шелест вітряків...

Зробивши "фото року", ми поблукали росянистим сухотрав'ям галявини, заточили по бутерброду і стали повертатись на дорогу. Озирнувшись назад, ми побачили над деревами примарний силует старовинних руїн в компанії сучасних вітряків, повз які пролітали останні клапті туману. Дивна картина, мені дуже до смаку!

Повертаючись до залізничної станції, я йшла розкорякою і кривилась від болю в натоптаних ногах при кожному кроці. Теоретично ми могли б встигти відвідати ще один замок недалеко звідти, але як я подумала, що треба було б вскарабкатись на ще одну гору, то якось розхотілось. А я ще й вагалась перед поїздкою - чи багато ми встигнемо в такі короткі дні, коли сутінки починаються о пів на четверту. Ще й думала, чи не подовжити подорож на один день, коли вдома дивилась, куди можна поїхати з Нітри. Та де там! На п'ятий день я була вже виснажена. І добре, що він був останнім. Краще приїхати в ці краї ще раз, з новими силами!

В цей день прогноз погоди все ж таки справдився, низькі хмари лежали на верхівках гір, сирий вітер намагався пробратись під куртку. І якраз цього дня у нас був найдовший маршрут - 15 км пішки, через ліс між двома зруйнованими замками. Дорогою до першого з них туман ловив наш автобус у непроглядні білі обійми, випускав, перетікав через гори і чатував у полі, щоб знову впіймати. А пасажири обговорювали, яка небувала гмла сьогодні (люблю словацьку мову :D).

З сірого і безлюдного села Опоніце починався наш довгий шлях через ліс, без можливості сховатись і зігрітись, під'їхати транспортом або передумати і повернутись. Залишалось сподіватсь, що воно буде того варте... Перший орієнтир вже визирав на схилі гори - це руїни Опоніцкого граду.

Коли ми підійшли ближче, то побачили прямо під мурами автомобіль та двох похмурих чоловіків, що виконували якусь роботу на руїнах, все було завалене камінням і зрізаними чагарниками. Хоч це і добра справа, та в присутності чужих людей замки зі мною не щирі, ховають свою атмосферу... Але ми все одно приділили час пам'ятці, обійшли її з усіх сторін, залізли на верхівку, помилувались краєвидом, полякались щільних сірих хмар. Та й пішли далі по лісовій стежці.

Спершу дорога була приємною, ми навіть залізли на мисливський посед і попили там чаю з термоса. Та при наближенні до наступної замкової гори стежка загубилась в глибоких тракторних слідах у грязюці! Підніматись вгору в таких умовах було важко, але ми все ж таки подолали смугу перешкод і вийшли на тверді скелі. Коли попереду замаячила вершина, у мене відкрилось друге дихання - мета була вже так близько!

За кілька хвилин ми опинились перед градом Гімеш, він був пустим, тихим і таємничим. Хоч він теж у аварійному стані, та його велич вражає! Цей замок так близько підібрався до хмар, що трави на його стінах вкрились памороззю. За ясної погоди звідси мало б бути видно ледве не половину Словаччини. Зародилась маленька мрія повернутись сюди знову, щоб побачити наяву ті краєвиди, що домальовувала фантазія замість сірої гмли...

Спускаючись з замку до цивілізації, ми набрали стільки грязюки на підошви черевиків, що вона продовжувала відвалюватись і в готелі - думаю, нас там тихо ненавиділи :D

Другий день підряд, всупереч прогнозу, світило сонце. На ранковому автобусі ми поїхали до ще одного зруйнованого замку. Він розташований на пагорбі в лісі, однаково далеко від двох сіл. Але словаки все продумали - на початку стежки, що веде до замку, є зупинка.

Холодне повітря бадьорить пригріті в автобусі тільця, і ми поспішаємо вгору крізь тихий ліс. Низьке грудневе сонце ще не дістало променями до землі і не розтопило білий наліт паморозі на опалому листі. Між дерев на горі визирнули старі мури - а ми вже знову зігрілись, доки до них дійшли. Галявина навколо замку залита сонцем, під соснами біля інформаційних табличок стоять дерев'яні лавки - ідеальна нагода перепочити за чашкою запашного чаю!

Замок Грушов сильно поруйнований, але видно сліди реставрації і частина стін досі стоїть в іржавих будівельних лісах. По дощечкам можна зайти в середину і навіть піднятись на другий поверх башти. Краєвиди навколо - пагорби і ліс, розбавлений галявинами-пасовищами, зелені сосни і безлисті дерева, простір і сонце. Краса!

На одну з цих галявин ми потім пішли по лісовій стежці, я сподівалась, що звідти буде видно замок, але проти сонця він виглядав темним силуетом, не сильно виділяючись серед дерев. Зате сама прогулянка вийшла дуже приємною.

Так ми дійшли до села Скіцов, звідки їздить автобус. Часу до вечора було ще достатньо і, звірившись з розкладами, ми вирішили заїхати до містечка Левіце, яке я залишала як опціональний варіант.
Ще не доїхавши до автостанції, ми побачили великий замок і попросили водія зупинити поближче до нього. Цивілізація оточила замок будинками і дорогами, залишивши з однієї сторони зарослий парк. Мій чоловік дивувався - такий великий замок, і я його відклала на запасний варіант "якщо буде час"! -Так він же не на горі... :)

Але й правда, замок виявився цікавішим, ніж я очікувала. Навіть серед міста він зберігає свою атмосферу середньовічних руїн. На просторому і доглянутому внутрішньому подвір'ї крім нас нікого не було. Я знімала панорами з кожного ракурсу. Небо тим часом затягнулось хмарами, різнокольоровими в світлі вечірнього сонця, і стало ще гарніше.

День склався найкращим чином, до автобуса ще залишався час, і ми закріпили приємні враження обідом в місцевому кафе і чаєм з тістечками на десерт.

Цей замок знаходиться не в Топольчанах, як можна подумати з назви, а у селі Подградіе в 18 кілометрах звідти. Замок видно ще за півшляху - він сяє в сонячних променях на вершині гори. Я спершу не повірила, що це вже він, але карта і впізнаваємий силует башти мене переконали. Прямо під замком у автобуса кінцева зупинка, далі лише гори і ліси на кілька десятків кілометрів.

Звірившись з картою, я впевнено повела нас за межі села, повз замкову гору вниз, де лісовози намісили грязюки... кхм... ну нічого, нам не страшно! Черевики стали на кілька кілограм важчими, прямо перед підйомом на гору. Навіщо? Куди? Там же нічого нема, замок залишився позаду. Захекані й спітнілі, ми зупинились на мальовничій лісовій галявині. Озираємось - ну ось ми і прийшли :) Заради цього виду варто було сюди пертись!

За ці перші дні подорожі можна дати їй назву "подорож сусідньої гори". Нормальні люди не будуть зі мною мандрувати, бо не відвідають жодної пам'ятки :D

Після відпочинку і чаю на цій галявині, ми все ж таки пішли до замку. Він був зачинений на зиму, але зі скелі можна було помилуватись чарівним краєвидом.

Трохи історії: замок вперше згадується в 1235 році як королівський маєток, пізніше він змінив багато власників. На початку XVIII століття, під час повстання Ракоці, замок був сильно пошкоджений імперськими військами. В тому ж столітті його відновили, але після перенесення адміністративного центру регіону до Товарніків замок почав занепадати. У кінці XIX століття частину укріплень законсервували і добудували головну башту в романтичному стилі. Саме вона стала символом замку і робить його впізнаваємим і фотогенічним.

До зворотнього автобуса залишалось ще трохи часу, і ми пішли на поле з іншого боку села. Ще один вид на замок в ранніх сутінках, і нам вже пора їхати.

Ця подорож могла б і не відбутись, якби я не виграла у словацькому "Вікі любить пам'ятки". Мене запросили на церемонію нагородження, що мала відбутись у Нітрі, але пізніше її відмінили. А у нас вже були квитки, заброньований готель і заплановані замки (не тільки ж приз мене цікавить ;) ). Тож ми не скасували поїздку, а навпаки - скористались і тим днем, що звільнився.

Прибувши до Братислави на світанку, ми оцінили погодні умови - видимість хороша, сонце пробивається крізь хмари. Значить, можна їхати на гору Сандберг! По дорозі проминули замок Девін - один з найстаріших та найбільших замків Словаччини. Він і був метою цього ранку, і проминули ми його не випадково...

Сандберг - це палеонтологічна локація і частина природного заповідника. 16 мільйонів років тому тут було дно моря, а зараз - високі пагорби з пісковику. З вершини, де сильний вітер збиває з ніг, відкриваються запаморочливі краєвиди на річку Морава, за якою охайними квадратиками полів розчерчена Австрія - до зубатих контурів Альп на горизонті. І все утикане вітряками! А там, де Морава впадає в Дунай, здіймається скеля, увінчана руїнами замку Девін. Ось це я і хотіла побачити, більш ніж відвідати сам замок (що теж було б непогано, але взимку він зачинений).

Можна сказати, здійснилась ще одна моя маленька мрія :) Тепер хочеться знову там побувати!