Навесні ми не могли виїжджати за кордон через оновлення документів, а у подорож все ж таки хотілось, тому наші погляди вперше сфокусувались на Швеції і зупинились на Готланді.

Готланд - це великий острів у Балтійському морі, дістатись туди можна літаком або поромом. Ми взяли авто на прокат і вирушили по воді. На Готланді ми поселились в милому гостьовому будиночку при дорозі в лісі, де кожного ранку снідали за дерев'яним столом надворі, слухаючи щебіт пташок. І кожного дня їздили в цікаві місця, якими переповнений Готланд, та швидко стало ясно, що всі їх ми не встигнемо відвідати.

Нашим улюбленим місцем став острів Фуріллен, а саме залишки фабрики на ньому. Після занепаду вапнякової індустрії в 1970-х цей острів був закритим військовим об'єктом, а вже у 2000-х на території фабрики облаштували готель та елітний ресторан і це місце стало туристичним.

Ми приїхали до початку туристичного сезону і застали Фуріллен без ознак життя - індустріальним, покинутим, загрозливим і мальовничим. По території можна було вільно пересуватись, ніяких охоронців чи заборонних табличок. Навіть пройти по зруйнованому бетонному пірсу до іржавого крану можна було на власний ризик, чим ми скористались не один раз.

Два дні підряд ми їздили на острів Форьо - менший сусід Готланда. Його вузькі дороги приємно звиваються крізь соснові ліси, часом вирулюючи і до узбережжя. Велика частина острова - це природні заповідники. На кам'янистих пляжах стоять знамениті рауки - вапнякові моноліти, що століттями формувались водою та вітром.

Також на узбережжі можна знайти старовинне рибальське поселення Helgumannen. Щоправда, воно здалось нам дещо штучним - більшість будиночків свіжо-відреставровані, навіть запах лаку ще не вивітрився.
Ще на Форьо збереглось багато старих вітряків, а на самому дальньому кінці острова стоїть гарний 30-метровий маяк XIX ст.

Окремої згадки заслуговують готландські церкви. По середньовічній церкві збереглось ледве не в кожному селі - тоді їх будували як ознаку заможності громади, а Готланд в XIII ст. якраз процвітав як центр торгівлі та перевалочний пункт хрестових походів. На відміну від більшості європейських храмів тих часів, місцеві церкви ніколи не були перебудовані, тому це справжній скарб історії та архітектури. Ми подивились 7 (на жаль, лише зовні) з 93.

Ну і залишилось розказати про столицю Готланда - місто Вісбю. Це найкраще збережене середньовічне місто Скандинавії, воно оточене оборонною стіною з 36 баштами, утикане руїнами церков і входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Не менш важливим фактом є те, що там знаходиться найбільший у Європі магазин морозива, з понад 100 різними смаками! Ми взяли шість на двох, в тому числі мою "мрію ідіота" - з попкорном. Але приз смакових симпатій завоювало трояндове морозиво.

Гуляючи по Вісбю, ми вирішили, що це найгарніше місто Швеції, і поступово стали обговорювати, в якому з його будинків ми б оселились.

В останній вечір подорожі я згадала, що так і не спробувала традиційний готландський десерт - шафрановий млинець. Він точно був у одному з придорожніх кафе, де ми якось обідали. Приїжджаємо туди, а вони кажуть "вибачте, ми зачиняємось за три хвилини". Але ми попросили запакувати з собою, і поїли млинець з чаєм на їхній же терасі, слухаючи спів коса.

Останній захід сонця на Готланді ми зустріли на березі заливу з видом на діючий вапняковий завод. Звідти я запустила дрона до вітроелектростанції на протилежний берег, йому ледве вистачило батареї на повернення, зате фотки вийшли гарні.

А наступного ранку ми вже повертались на поромі до Стокгольму. Подорож вийшла чудовою і насиченою, не хотілось її завершувати. Ми відвідали багато гарних місць, а ще більше залишилось непобаченим. Хочеться вірити, що ми ще повернемось на Готланд!

Фотоальбом

Фотки з мобілки

Роздивляючись мапу авіасполучень зі Стокгольму, я звернула увагу на крапку на півдні Франції - Безьєрс... хм, а що там? Ооо, та звідти рукою подати до Каркассону! Невже моя мрія настільки доступна? Самі зручні квитки були на наступний тиждень. Такий шанс не можна упускати!

В Безьєрс ми прилетіли під вечір. Ще з ілюмінатора було помітно, як багато тут зелені, в той час як у Швеції ще не закінчилась зима. Інші речі теж здавались незвичним - дорожні знаки, бордюри, архітектура, рослини - все інакше, наче ми вже не в Європі. Ми розглядали це з вікна автобуса, доки в небі пламенів захід сонця, а вийшовши на вокзалі, одразу побігли до оглядової точки, щоб застати останні промені і перші ліхтарі. Через річку нам відкрився чарівний вид на старе місто з собором. Зробивши кілька фоток, ми вже спокійно пішли до готелю і повечеряли в кебабній по дорозі.

Наступного ранку на поїзді TGV ми приїхали до Каркассону. Він поділяється на старе і нове місто, хоча центр "нового" теж доволі старий ;) Середньовічне, укріплене місто (Сіте́) стоїть на краю невеликого плато над сучасним Каркассоном. Фортеця оточена подвійним рядом мурів довжиною близько 3 км, а над ними височіють 52 вежі.

Під дрібним дощиком ми пройшлись по новому місту і зайшли поїсти в єдине кафе, де в цей час вже працювала кухня. В меню я побачила "cassoulet" - місцеву страву, яку радив скуштувати путівник Wikitravel. Це виявилась глибока тарілка, повна квасолі, у якій затоплена домашня сосиска, а зверху лежить качина ніжка з хрумкою скоринкою. Спершу я зраділа такій великій порції, але воно все було таким жирним, що половину квасолі я не змогла доїсти. Зате ми весь день пробігали на цій касулетній тязі :)

Після відпочинку ми знову пішли гуляти, дощ якраз закінчився і сонце світило на чорну хмару, що покидала місто. А пішли ми не у Сіте́, а в поля на околицях Каркассону, звідки видно загальну картину. Він справді виглядає як у грі - окреме місто, повністю оточене фортечною стіною з баштами!

Взагалі-то, ми маємо цінувати можливість відвідати цю перлину середньовічної архітектури сьогодні, бо історія могла обернутися зовсім інакше. Справа в тому, що після примирення Іспанії та Франції в 1659 році Каркассон втратив своє стратегічне значення, а фотреця поступово прийшла в занепад. Врешті-решт, французький уряд вирішив зруйнувати укріплення, проте це рішення викликало значний спротив місцевого населення. Археолог Жан-П'єр Кро-Мерв'єй та письменник Проспер Меріме розгорнули широку кампанію за визнання Каркассонської фортеці історичною пам'яткою. Рішення уряду було скасовано, а 1853 року почалася масштабна реставрація. Керував проектом відомий архітектор Ежен Віолле-ле-Дюк, якого сучасники критикували за недотримання історичної достовірності. Коли реставрацію було завершено, фортеця перейшла з відомства міністерства оборони до міністерства культури та була визнана пам'яткою мистецтва, і зараз входить до Списку ЮНЕСКО. Тож, врешті-решт, все закінчилось добре, і найзнаменитіша пам'ятка регіону завдячує своїм життям небайдужим людям.

Наступного ранку ми нарешті пішли досліджувати лабіринт середньовічних вуличок і площ Сіте́, залитих яскравим сонцем. Знайшли площу, повністю заставлену столиками кав'ярень та ресторанів, деякі з них якраз відчинялись і пропонували сніданкові меню. Ми взяли по омлету з кавою, підзарядились і продовжили прогулянку ранковими вулицями, на яких вже починали з'являтись туристи. Зайшли до костелу з вітражними вікнами, навідались до магазинів солодощів і чаю. Бонжур, мерсі, оревуа :)

У пошуках гарних видів ми обійшли навколишні  виноградники. Хотілось закарбувати в пам'яті всі деталі прогулянки - теплий вітер, спів пташок, невідомі квіти і їх солодкий запах...

Ця весняна подорож до Каркассону стала здійсненням мрії, і я неодмінно знайду привід повернутись туди знову!

Більше фото тут
Фотки з мобілки

По дорозі до Брна ми заїхали ще до одного зруйнованого замку. Від автобусної зупинки потрібно було пройти 5 км до сусіднього села, навколо було тихо і безлюдно. Ми нікуди не спізнювались, але про всяк випадок поспішали, і під замок прийшли вже трохи захекані. А там - закрита каса. Невже облом? Пройшли повз касу, звернули на замкове подвір'я - а воріт ніде немає, скрізь вільний доступ. Тільки безкоштовно, на відміну від туристичного сезону :) Оце правильно!

Крім нас в замку не було ні душі, і так тихо і спокійно, що поспішати більше не хотілось... Зі старих стін видно далеко навколо - ліси і поля, залиті весняним сонцем, іграшкові будиночки і машинки, біла рисочка вітряка на горизонті. Я від цього замку багато не очікувала, але він мені дуже сподобався. Можливо, саме завдяки безлюдності?..

Захотілось подивитись на замок здалеку, і ми пішли на пагорб, який запримітили зверху. А звідти вже вийшли на дорогу, тільки вирішили звернути через поле до іншого села на трасі - так цікавіше! Знайшли клаптик снігу, що якимось дивом не встиг розтанути, і трохи його розкидали. Потім побачили, що хтось пасеться на полі... Косулі! Вони теж нас помітили і побігли далі. За поворотом виявилось, що їх там ціла зграя - стільки косуль одночасно я ще ніколи не бачила! Шкода, що вони були так далеко.

Крутою стежкою повз автентичні сільські хати ми спустились до траси і пішли на зупинку чекати автобус. Він скоро приїхав, але не зупинився. Отакої! До наступного ще година, їхати далеко. "Доведеться сидіти і чекати, а що поробиш", каже чоловік. "Ну, ми можемо спробувати автоспоп", пропоную я. Скептично зітхає - "Ти знаєш, як мені "щастить" з автостопом" - і залишає це на мій розсуд. А що, нічого ж не втрачаємо - думаю я і піднімаю руку... За дві хвилини біла іномарка підхопила нас і невдовзі висадила в центрі містечка, до якого ми і прямували :) "А ось як мені щастить з автостопом!" Тож ми ще й встигли пообідати перед поїздом, замість того щоб сидіти на сільській зупинці.

... Тітонька в залізничній касі все переконувала нас взяти квитки в обидва боки - дешевше ж вийде! Звісно, ми хотіли б ще повернутись в ці краї, але ще не знаємо коли.

... З вікна поїзда я фоткала затоплені лісосмуги і поля, щоб вдома малювати пейзажі по цим мотивам.

... Я не помітила, коли ми пересікли кордон, але чеська мова на пересадці в Бржецлаві відлунювала домашнім затишком - Břeclav, Hrnčířská, řřřřřřř! :)

В наших подорожах часто буває так, що місто, в якому ми зупиняємось на кілька днів, залишається поза увагою, поки ми мотаємось по його околицям. Скажу чесно, ми побачили не всі пам'ятки Тренчіна - деякі з них були зачинені, до деяких ми просто не заходили. Але це не завадило нам побачити місто і скласти пазли вражень у його виразний образ.

Історичний центр міста дуже маленький, всього кілька кварталів, але він дуже затишний. Приємно гуляти пустими площами в світлі ліхтарів, пройти під аркою годинникової вежі, зазирнути в одну з кав'ярень, піднятись вулицею з критих сходів і вийти на оглядовий майданчик, звідки весь центр як на долоні.

А найголовніша, найвища, найбільша, найцікавіша пам'ятка Тренчіна - це замок. Доки інші туристи спали або були ще в дорозі, ми йшли на штурм, позіхали і мружились на ранковому сонці. Тітонька на касі вирішила, що ми поляки, але ми вже звикли і не заперечували :) Хоч я і не люблю рано прокидатись, це варте того щоб отримати персональну екскурсію по пустому і тихому замку. Дівчина-гід розказала нам багато цікавих фактів з історії і показала все від старих фундаментів до оглядової вежі. Година пролетіла непомітно!

Коли сонце опускається до обрію і розфарбовує хмари в оранжеві й рожеві кольори, варто опинитись на іншому березі річки. Хоч райончик там і не приємний, вид на замок відкривається просто чудовий!

Місцями Тренчін нагадує Україну. Такими місцями, як, наприклад, автовокзал з роздовбаним асфальтом, або доріжка до залізничного мосту зі сміттям в кущах, або засрана заросла набережна. Старші люди в базарному одязі і молодики в спортивних штанях доповнюють картину. Але добре, що я тут не живу, і можу сприймати це як місцевий колорит з ноткою ностальгії :)

За ті приємні спогади, що залишились від подорожі в Тренчінський край, можна пробачити йому всі недоліки. А невідвідані пам'ятки стануть причиною поїхати туди знову!

Щоб урізноманітнити наш тур по зруйнованим фортецям, ми вирушили до Бойніце - там зберігся замок, що був перебудований на палац. Нині це дуже популярна пам'ятка Словаччини, що не знає спочинку від туристів і відкрита цілий рік. Це відображається і на ціні за вхід: 8 євро + 2 за фотоапарат. Я розумію, що це пафос історія і все таке, але віддавати стільки за палацові інтер'єри з однаковими стільцями і комодами?.. Може колись, як розбагатіємо, підемо на екскурсію бойніцким замком. А цього разу ми обмежились прогулянкою по його парку.

Замок вражає поєднанням монументальності і витонченості - він величезний, і при цьому якийсь казковий. Такі види більш звичні на календарях, заставках, або в мультиках про принцес. І ось цей замок переді мною - справжній, з каменю, освітлений сонцем... Це вже не календар, це транслюють в 3Д! :)

Парк навколо замку - популярне місце для прогулянок місцевих, люди приходять сюди цілими родинами, тащать своїх верещащих дітей... Коротше, я трохи пожалкувала, що зараз не тихий світанок або мряка. Але вихід є! В прямому сенсі вихід, стежка з парку до лісу, де на одній з просторих галявин з видом на замок ми і вмостились пити чай з термоса. Тепер можна розслабитись і насолоджуватись красою! Сонце хилиться до обрію і пестить башти м'якими променями. Доноситься запах диму і можна подумати, що осінь. Але пташки співають на всі голоси, і набухають бруньки на кінчиках гілок. Все ж таки, це чудовий весняний вечір!

Після насиченого попереднього дня, який ми провели в дорозі до Словаччини, штурмі Чахтіц і прогулянці по Тренчіну, ми довго відсипались і приїхали в Бецков тільки в 11-тій. Але в цьому теж був плюс, бо на шляху до замку ми зайшли поснідати в кафе, де якраз з 11:00 подають "денне меню" - дешевий комплексний обід. Смачно, ситно і затишно.

В замку ще не почався сезон, тому зайти можна тільки до башти, в якій розмістилась каса, а згори - оглядовий майданчик. А стежкою повз старовинний цвинтар можна піднятись на сусідній пагорб і помилуватись незабутнім краєвидом: старовинні руїни на фоні гір. Так, на цьому пагорбі ми зависли надовго...

В пошуках нових ракурсів ми піднялись ще вище, до поля, яке я запримітила від замку, але воно виявилось оточене електро-парканом, і ніде не було видно стежки в потрібному напрямку. Ну що ж, сфотографую хоч з дороги... Тим часом до нас підійшла чорно-біла кицька і стала гладитись об ноги. А вчора, до речі, ми гладили рудого кота під готелем. Тож у мене в цій подорожі була кототерапія :) Скучила я за котами в Брні, де немає вуличних тварин, а власних завести не можу.

На тому пагорбі ще є цікава алея - не зрозуміло для чого були висаджені дерева вздовж стежки внікуди, та все одно класно :)

Навіть якщо вхід до єдиної пам'ятки села зачинений, все одно варто туди приїхати - просто помилуватись краєвидом, відчути подих історії, насолодитись простором і близькістю гір. А в акварельних відтінках сухої трави і графіці безлистих дерев є свій особливий шарм!

Пройшло два роки з нашої минулої подорожі до Словаччини, тепер ми живемо в іншій країні, але теж сусідній. І от знову навідались до словаків в гості, цього разу з західної сторони.

Нарешті, справжня подорож, після довгої зимової сплячки! Я всю дорогу крутилась в автобусі, роздивляючись нові краєвиди з вікна, гори з клаптиками снігу, села вздовж дороги... І уважно слідкувала за картою, щоб не пропустити кордон, бо між європейськими країнами він виглядає як табличка - ні тобі пропускних пунктів, ні штампів на візі. Тільки змінюється мова на вказівниках та рекламі.

І ось на горизонті з'являється Тренчін, вірніше, його замок. Виходимо на розбитому автовокзалі, вдихаємо ранкове словацьке повітря... І вирішуємо їхати далі! Досліджувати замки на горах! А на місто ще залишиться час, воно буде нашим домом на наступні три дні. Залізничний вокзал знаходиться одразу навпроти автобусного, що дуже доречно, бо наш поїзд відправляється за 3 хвилини. Купую в касі два квитки до станції Вішньове, молодий касир посміхається і каже "have a nice trip" - настільки помітно, що ми іноземні туристи :)

А от і він, Чахтіцкий замок. Ооон на тій високій горі, все в словацьких традиціях. Підйом добряче нас розігрів і змусив забути, що на дворі холодний і сирий весняний ранок. Нарешті, мета досягнута! Сідаємо на вершині пагорба, дістаємо бутерброди і йогурти... Ну так, метою був романтичний сніданок на горі з видом на замок, а ви що подумали ;)

Сильний вітер гнав хмари, крізь які пробивались промінчики сонця і додавали пейзажу кольорів та контрасту. З цього схилу замок виглядає найкраще! Раз ми вже тут, зайдемо і до середини. Вхід до руїн платний, видно що була проведена часткова реставрація, територія охайна, встановлені дерев'яні галереї, сходи, лавочки, скрізь стоять смітники. Але дивитись особливо немає на що. Зовнішній вид вражає більше.

Небо остаточно розчистилось і стало тепло. А нам був час повертатись до Тренчіна. Все ж добре, що ми сюди заїхали. І добре, що було хмарно - вийшли гарні фотографії :)

Взагалі-то, спершу треба було йти до замку, який маячив орієнтиром над деревами. Але скансен був ближче, і ми на радостях побігли туди. Там теж прикольно - просторо, зелено, можна заходити в усі будиночки. Спершу робітниця музею провела нас (і ще групу українців) до дерев'яної церкви, і розказала про її історію та легенди. Говорила вона словацькою, повільно і виразно, і все було зрозуміло! Іконостас походить з такого-то року, там зображено те і те, а підвісна дерев'яна конструкція врятувала село від холери. Далі ми ходили вже самостійно, підглядаючи в інформаційну брошурку. Обійшовши всі експонати, доріжка вивела нас до ресторану - дуже доречно, бо ми вже зголодніли ;)

У ресторані ми нарешті познайомилися з деякими національними стравами Словаччини - бринзовими галушками і часниковим супом! Їхні галушки мають багато спільного з закарпатськими стравами - основна частина без смаку, а зверху пересолена бринза і присмажені шкварки. Спробувати цікаво, але не знаю чи замовила б я це вдруге ;)

Підкріпившись, можна штурмувати замок! З колонок біля входу лунає середньовічна музика, вздовж стін літають хижі птахи (здається, боривітри).
Отримуємо нову екскурсійну роздруківку і вирушаємо досліджувати лабіринт внутрішніх дворів та башт. Кожен двір відкриває замок з нового боку, в усіх баштах і палацах є цікаві експонати, що розказують про різні етапи історії замку. Деякі місця ще виглядають зруйнованими, але майже всюди можна зайти по прибудованим сходам. Можна навіть залізти на найвищу вежу! Під самим її дахом - кругла кімната з вікнами на всі сторони, і над кожним вікном написані назви гірських вершин, які можна звідти побачити. Читаю назву "Lomnický štít", і згадую, що це одна з найвищих гір у Високих Татрах. Але нічого такого не виділяється на горизонті... Чекайте, а що то за дивна плямиста хмара? Аааа, це не хмара, це і є засніжена скеляста гора! Оце так масштаб! А без напису я б і не звернула увагу :-Р

Обійшовши все від підземелля до найвищої башти, ми попрямували на сусідній зелений пагорб. Там можна перепочити, милуючись панорамним видом на замок, який залишив нам незабутні враження...

В Прешові у нас був готель, тому, як це зазвичай буває, фотографій звідси не багато. Бо пофоткати місто можна в будь-який час, ми ж тут кожен день ходимо, правда? Але ж не тоді, коли ми з важкими рюкзаками йдемо до готелю, і не по дорозі на вокзал коли їдемо до чергового замку, і не по поверненні, коли ми втомлені і голодні шукаємо де повечеряти... А в останній день, коли вже нема куди відкладати ;)

Та навіть без фотоапаратів ми багато ходили по місту, роздивляючись його на шляху. Хоч старий центр Прешова і не великий, подивитись там справді є на що! Головна домінанта міста - готичний собор св. Мікулаша. Він розташований на вузькій алеї, що розділяє Головну вулицю на пішохідну і проїжджу частини. Там приємно гуляти і роздивлятись архітектурні деталі. Багато будинків незвичної форми, деякі прикрашені розписами або ліпниною, на фасадах живуть дивні скульптури...
А ще там можна зустріти паралель, що пробігає містом :) Годувати і дражнити її заборонено, а гладити хіба на власний ризик. Я ризикнула ;)

Ще одна цікава вулиця - Флоріанова. Місцями вона проходить прямо крізь будинки, вигризаючи в них широкі арки, тому сприймається як великий двір. Вечорами тут стає людно, пивні і піцерії повні відвідувачів, що спілкуються або дивляться футбол, за морозивом вишиковуються черги.



Перед від'їздом ми знайшли башту міських укріплень, що була перебудована на водонапірну ще в XV ст. А поряд з нею - стара недіюча гідроелектростанція з іржавими механізмами.

Лише з їжею в Прешові у нас були проблеми - одні кафе зачинені, інші не подобаються, в якихось є лише десерти... Останні два дні ми взагалі їли в китайських ресторанах :) А що - страви незвичайні, порції великі, і смачно! Все ж цікавіше, ніж піцерія ;)

Вокзали міста - великі і зручні, автобусний через дорогу від залізничного, звідти до центру 25 хв. пішки. Порозумітись з касирами можна, вивчивши кілька фраз словацькою, і їхні відповіді зрозуміти не важко - мови дуже схожі. А дядечко в продуктовому кіоску біля вокзалу взагалі порадував:
- Where are you from?
- Україна!
- Ааа, то можете вільно говорити і співати - я знаю українську!
:)

Прешов був нашим домом на час поїздки, і цей вибір виявився дуже вдалим!

Кошиці стали для нас брамою Словаччини - там ми вийшли з поїзда, і там же провели останній день подорожі. Від вокзалу, повз парк і палац з зеленим дахом, веде залита ранковим світлом вулиця. А прямо по курсу здіймається вежа готичного храму, найбільшого в Словаччині. Собор св. Єлизавети стоїть на своєрідній видовженій площі, яку обтікає головна вулиця міста. Словаки не заморочуються з назвами центральних вулиць, в багатьох містах це просто Hlavná - не заблукати ;)
За величезним собором ховається костел св. Михайла - ще старша готична пам'ятка. Все навколо прикрашене квітучими клумбами і фонтанами, в яких купаються голуби. На іншій стороні площі - оперний театр, трохи схожий на Львівський.

Сама ж Головна вулиця - пішохідна, з вело-доріжками і безліччю кафе та ресторанів на будь-який смак. Літніми терасами заставлені всі тротуари, тож гуляти зручніше по недіючим трамвайним коліям посеред широкої дороги. І роздивлятись різнокольорові фасади будинків ;)

Між іншим, це не прапор України, як вам могло здатись ;)
Це прапор Кошиць - жовта смуга зверху, а посередині герб

Мені дуже сподобались вузькі вулички, що огинають центр за кілька кварталів від головної площі - там тихо і безлюдно, можна знайти затишні атмосферні кав'ярні.
До речі, серед кав'ярень, в яких ми побували, я б виділила дві найцікавіші. Для любителів морозива - Urban-Cafe (вул. Vrátna 4). Там можна скуштувати таку дивину як гаряче морозиво (horúca zmrzlina :) ), і таку смакоту як бельгійські вафлі (в Бельгії я якось провтикала цей момент...)
А для любителів чаю - Čajovňa Amana (вул. Alžbetina 55). Не треба лякатись непривітного фасаду будинку, а варто пройти у двір і завітати до кімнат чайовні, де знайдете великий вибір чаїв та чайних напоїв. Яка це насолода - напитись заварного чаю, після всіх цих пакетиків!.. :)

Загалом Кошице - дуже приємне місто, ми вже вигадуємо причини повернутись туди знову ;)