За два попередніх візити в Мукачево ми так і не ходили до стародавнього жіночого монастиря, на цей раз виправили помилку. Не скажу що шибко сподобалось, але прогулятись варто.

Були і в замку. Туристів - море! І більшість чомусь російськомовних. Купа машин, сувенірів, фотографів - гамір, галас, хаос... Ще там навіщось встановили колону з орлом.

Заходили в середину палацу Ракоці. Там діє дитяча школа мистецтв, і її працівник провів нам імпровізовану екскурсію старими інтер'єрами.

Класно, що в центрі міста є пішохідна зона, з одного боку якої височіє холодна сіро-блакитна ратуша, а з іншого - залитий сонцем костел. Такі гарні види забезпечують гарну прогулянку!

Від замку тамплієрів залишився куб донжону з обгризаними стінами. Прям як в пісні: "Час спливає, стіни обгризає..." Не чули такої? Ні, бо я її щойно вигадала :-Р
Він не великий, в середині не погуляєш, хіба що на вікно можна вилізти. Сільські городи підповзають впритул до замку, та місцеві його наче не розбирають - пишаються власною історією, чи бояться закону? От дожилась: якщо в Україні селяни не розібрали древній замок, це мене дивує. І дуже радує! :-)

Церкву XVIII століття з дороги добре видно - на пагорбі, близько траси в центрі села. За реставраціями та ремонтами старовину ретельно приховали, мов під макіяжем. Надовго церква увагу не затримує, та ми все ходили навколо - може, побачимо загадковий костел з XII століття? Ні, не видно.
Дорогу підказали місцеві: "Руїни? А, ті, шо на полі?.."

На полі. В самому його центрі. Ми йшли у високій траві, що пахне весною, до заповітної мети - кам'яного остову 900-літнього храму. Як він простояв стільки часу? Чому селяни не розтащили по камінчику собі на огорожі? Чому з нього не зробили сміттєзвалище? Чи це не Україна, а свідома культурна держава?..
Чари, не інакше! :-)

 
Вилок - Костел Св. Олени 1788 р.

Нічого особливо цікавого, але поскільки цей костел удостоївся місця серед пам'яток національного значення, то сфотографували. Все одно по дорозі ;-)






Четфалва - Реформаторська церква 1753 р.

Високий дерев'яний шпиль видно ще з траси, але щоб під'їхати до самої церкви, треба проїхати ледве не все село, де особливо інтелектуальні дядьки, забачивши туристів, кричать навздогін: "Добрий день! Хеллоу! Сенк'ю вері-вері-мач!", згадуючи всі слова, які знають :-)
Подвір'я церкви засаджено деревами та квітами. Можна піднятись на дзвіницю. Шкода, що сам храм був зачинений...

 
Бене - Костел XIV ст.

Тут теж не вдалось потрапити всередину, але і ззовні храм вражає красою та гармонійністю!

 
Квасово - Руїни замку XII - XIII ст.

Приємно знаходитись на вершині пагорба, серед старовинних фотртечних стін, і дивитись вниз на черепичні дахи, на зелені гори з усіх сторін... А високо в небі скупчуються чорні хмари. Краса!



Кідьош - Костел XIII - XIV ст.

Древній храм наче навмисно заховався серед буйної зелені, прагнучи до самотності та тиші. Його видно здалеку - блискучий дах над зеленим пагорбом, а зблизька лише впритул - стіни, вікна, двері, все таке просте і лаконічне, що здається не цікавим. Знову ж таки, все зачинено. Серед п'янкого бузку та щебету пташок було б добре посидіти трохи довше, але немає жодної скамієчки...

Рівно рік тому ми приїжджали сюди дивитись на замок, абсолютно забувши про інші пам'ятки Виноградова. Цього року я навіть записала, на що варто звернути увагу. Це не допомогло - палац барона Перені ми все одно не знайшли, бо ні з міста, ні з замку його не видно, а місцеві знають про нього не більше ніж ми.




Монастир був зачинений, якщо це взагалі був він - ні таблички, ні назви, лиш вулиця співпадає. І не в багатьох ракурсах він погоджується позувати для фото...





Замок, судячи з усього, є місцем зустрічі місцевої "еліти в смугастих спортивних штанях" - поприходять всякі мудаки, сядуть з бляшанкою пива на стіні, і споглядають, естетствують. Серед руїн розкидане сміття, обгорілі мотки дротів на пожарищі... та й різкий вітер не сприяє приємній прогулянці.


Єдине місце, що не справляє негативного враження - Вознесенський костел в центрі міста. Велике огороджене подвір'я, мов парк - оаза спокою між пожвавлених вулиць. Різнокольорові дерева, скамієчки у затінку... На одій з них ми сіли і поїли морозива :-)

Так само, як і минулого разу, Виноградів здався нам неприємним і незатишним містом. Дивно, чому так? Тут є старовинні пам'ятки, замок на горі, Карпати на горизонті...



Думаю, ми сюди ще повернемось - хоча б для того, щоб знайти таки той палац, і знову заїхати в гості до лісника Міші за кілька кілометрів від міста :-)

Скільки в Україні діючих дерев'яних млинів? Якщо один, то я його бачила!
Пройшовши від монастиря вузькими стежками повз городи до школи, потім крутими кам'янистими вуличками села, зупинились на роздоріжжі: куди далі? Ні млина, ні самої річки не видно... Запитали дорогу у дівчат, що недовірливо поглядали на нас біля одного з дворів - вони вирішили самі нас туди провести. Запам'ятайте: питати дорогу краще за все у дітей - вони скрізь гуляють, всім цікавляться, покажуть найкоротший шлях і всякі таємні місця, в той час як дорослі часто не бачать нічого далі свого городу.

Отже, спустились ми до млина, де вода шумить як водоспад, але колесо стоїть. Ну, ми ж набрались нахабності та попросили старого мірошника запустити його в дію - хто зна, чи побачимо колись ще таке диво техніки! Сивий дідусь повільно, опираючись на палицю, пройшов до колеса, щось там посунув, потім зайшов до середини млина, там ще щось задіяв... кілька напружених митей... і почала творитись магія! Колесо заскрипіло, захиталось, і під дією води почало обертатись - спочатку повільно, потім все швидше і швидше, і от воно вже несеться, розбризкуючи несамовиту воду білими іскрами...


Всередині млина шарудять дерев'яні механізми, в короб сиплеться біле м'яке борошно. Тонким білим шаром вкрито все довкола, навіть на горищі.


Цей хиткий дерев'яний будиночок з водяним колесом насправді є машиною часу, що переносить у сиву давнину, де все просто і надійно, в оточенні чистої природи та щирих людей...

Про млин я дізналась завдяки сайту "Дерев'яні храми України"

Ще здалеку було видно монастирський пагорб та будівництво нового храму поряд. Без сумнівів - нам туди. Вгору. Знесилені довгою дорогою, та усвідомлюючі, що ризикуємо не встигнути до темряви доїхати до запланованого місця ночівлі, ми все ж наважуємось піднятись до старого монастиря. Вздовж крутої дороги стоять плити з біблійними малюнками - мовляв, Ісусу теж було тяжко йти вгору з важким хрестом. М-да, не обнадійливі аналогії ;-)


Всі туристи-паломники бігом розбіглись, залишивши на наш розсуд просторий оглядовий майданчик. Прохолодний вітер і вид на далекі гори є винагородою за наші зусилля!



Надивившись і назнімавши, ще й зганявши до млина на інший край села, спитали у дияконів, де можна набрати питної води в дорогу. І тут почалось найцікавіше :-) Вони почали пропонувати і мінералку, і солодкі напої, і хотіли нас нагодувати - ми ледве відмовились. Але коли вони запропонували чай... тут я розтанула, запосміхалась... ну люблю я чай :-)



Пройшовши за дияконами в кімнату, ми згадали, що значить чай по-закарпатськи: стіл заставлений холодцями, тістечками і всякими іншими стравами, серед яких ледве помістились прозорі горнята з рожевим чаєм! За легкою розмовою час пройшов приємно та швидко - оранжеве сонце вже пливло на спочинок...



До місця ночівлі ми доїхали вже пізньої ночі, але ні краплини не пожалкували про проведений в Імстичевому час - гостинність тамтешніх дияконів залишила найяскравіші спогади з цієї подорожі :-)

На одній з вулиць цього і справді довгого селища розмістились чотири церкви, акуратненько в рядочок одна за одною. В кадр влізло тільки три з них, як я не старалась...



Не далеко від них сховався в старому зарослому парку палац-фортеця XVIII століття. Зараз в його стінах розміщено тубдиспансер.


Але найбільше в Довгому нам подобаються ялини-велетні, що височіють серед хащів закинутого парку

Було ще зовсім темно, коли ми зібрали ровери на свалявському вокзалі та поїхали шукати дерев'яну церкву в Бистрому. Дорога вела вгору, повз охайні будиночки та заквітчані подвір'я: магнолії, тюльпани, яблуні і бузок заповнили ранкові сутінки барвами та ароматами. Дооовго йшли. Аж нарешті - ось вона! Дерев'яна церква XVI - XVIII століття.




У дворі ходив священник, він провів нам невелику екскурсію - пустив у храм, провів на дзвіницю та розказав історію пам'ятки. Тим часом з-за гір встало сонце, оранжевими променями розфарбувало церкву і зігріло нас, невиспаних і змерзлих :-)