Останній день подорожі, останній зруйнований замок перед поверненням додому. Тихою ранковою дорогою вздовж пустих зимових полів ми пройшли від залізничної станції до перших сільських хат, і одразу звернули в гущу туману. Замку не було видно, ми орієнтувались тільки по карті. З дороги зійшли на лісову стежку і продовжили шлях вгору, по опавшому листю, поміж таємничих дерев, що тягнуться безлистими гілками до просвітів блакитного неба.

З туманного лісу ми вийшли на галявину, залиту сонцем, і побачили руїни замку Корлатка, а за ним - вітряні турбіни. По стежці між кам'яними стінами, що були колись баштами і палацами, ми піднялись на самий верх замку, звідки відкривався захоплюючий вид. Туман заплутався в деревах під старими мурами, він перекотувався пухнастими хвилями і повільно відступав, поглинаючи поля і села внизу. Навколишню тишу порушував лиш шелест вітряків...

Зробивши "фото року", ми поблукали росянистим сухотрав'ям галявини, заточили по бутерброду і стали повертатись на дорогу. Озирнувшись назад, ми побачили над деревами примарний силует старовинних руїн в компанії сучасних вітряків, повз які пролітали останні клапті туману. Дивна картина, мені дуже до смаку!

Повертаючись до залізничної станції, я йшла розкорякою і кривилась від болю в натоптаних ногах при кожному кроці. Теоретично ми могли б встигти відвідати ще один замок недалеко звідти, але як я подумала, що треба було б вскарабкатись на ще одну гору, то якось розхотілось. А я ще й вагалась перед поїздкою - чи багато ми встигнемо в такі короткі дні, коли сутінки починаються о пів на четверту. Ще й думала, чи не подовжити подорож на один день, коли вдома дивилась, куди можна поїхати з Нітри. Та де там! На п'ятий день я була вже виснажена. І добре, що він був останнім. Краще приїхати в ці краї ще раз, з новими силами!

В цей день прогноз погоди все ж таки справдився, низькі хмари лежали на верхівках гір, сирий вітер намагався пробратись під куртку. І якраз цього дня у нас був найдовший маршрут - 15 км пішки, через ліс між двома зруйнованими замками. Дорогою до першого з них туман ловив наш автобус у непроглядні білі обійми, випускав, перетікав через гори і чатував у полі, щоб знову впіймати. А пасажири обговорювали, яка небувала гмла сьогодні (люблю словацьку мову :D).

З сірого і безлюдного села Опоніце починався наш довгий шлях через ліс, без можливості сховатись і зігрітись, під'їхати транспортом або передумати і повернутись. Залишалось сподіватсь, що воно буде того варте... Перший орієнтир вже визирав на схилі гори - це руїни Опоніцкого граду.

Коли ми підійшли ближче, то побачили прямо під мурами автомобіль та двох похмурих чоловіків, що виконували якусь роботу на руїнах, все було завалене камінням і зрізаними чагарниками. Хоч це і добра справа, та в присутності чужих людей замки зі мною не щирі, ховають свою атмосферу... Але ми все одно приділили час пам'ятці, обійшли її з усіх сторін, залізли на верхівку, помилувались краєвидом, полякались щільних сірих хмар. Та й пішли далі по лісовій стежці.

Спершу дорога була приємною, ми навіть залізли на мисливський посед і попили там чаю з термоса. Та при наближенні до наступної замкової гори стежка загубилась в глибоких тракторних слідах у грязюці! Підніматись вгору в таких умовах було важко, але ми все ж таки подолали смугу перешкод і вийшли на тверді скелі. Коли попереду замаячила вершина, у мене відкрилось друге дихання - мета була вже так близько!

За кілька хвилин ми опинились перед градом Гімеш, він був пустим, тихим і таємничим. Хоч він теж у аварійному стані, та його велич вражає! Цей замок так близько підібрався до хмар, що трави на його стінах вкрились памороззю. За ясної погоди звідси мало б бути видно ледве не половину Словаччини. Зародилась маленька мрія повернутись сюди знову, щоб побачити наяву ті краєвиди, що домальовувала фантазія замість сірої гмли...

Спускаючись з замку до цивілізації, ми набрали стільки грязюки на підошви черевиків, що вона продовжувала відвалюватись і в готелі - думаю, нас там тихо ненавиділи :D

Другий день підряд, всупереч прогнозу, світило сонце. На ранковому автобусі ми поїхали до ще одного зруйнованого замку. Він розташований на пагорбі в лісі, однаково далеко від двох сіл. Але словаки все продумали - на початку стежки, що веде до замку, є зупинка.

Холодне повітря бадьорить пригріті в автобусі тільця, і ми поспішаємо вгору крізь тихий ліс. Низьке грудневе сонце ще не дістало променями до землі і не розтопило білий наліт паморозі на опалому листі. Між дерев на горі визирнули старі мури - а ми вже знову зігрілись, доки до них дійшли. Галявина навколо замку залита сонцем, під соснами біля інформаційних табличок стоять дерев'яні лавки - ідеальна нагода перепочити за чашкою запашного чаю!

Замок Грушов сильно поруйнований, але видно сліди реставрації і частина стін досі стоїть в іржавих будівельних лісах. По дощечкам можна зайти в середину і навіть піднятись на другий поверх башти. Краєвиди навколо - пагорби і ліс, розбавлений галявинами-пасовищами, зелені сосни і безлисті дерева, простір і сонце. Краса!

На одну з цих галявин ми потім пішли по лісовій стежці, я сподівалась, що звідти буде видно замок, але проти сонця він виглядав темним силуетом, не сильно виділяючись серед дерев. Зате сама прогулянка вийшла дуже приємною.

Так ми дійшли до села Скіцов, звідки їздить автобус. Часу до вечора було ще достатньо і, звірившись з розкладами, ми вирішили заїхати до містечка Левіце, яке я залишала як опціональний варіант.
Ще не доїхавши до автостанції, ми побачили великий замок і попросили водія зупинити поближче до нього. Цивілізація оточила замок будинками і дорогами, залишивши з однієї сторони зарослий парк. Мій чоловік дивувався - такий великий замок, і я його відклала на запасний варіант "якщо буде час"! -Так він же не на горі... :)

Але й правда, замок виявився цікавішим, ніж я очікувала. Навіть серед міста він зберігає свою атмосферу середньовічних руїн. На просторому і доглянутому внутрішньому подвір'ї крім нас нікого не було. Я знімала панорами з кожного ракурсу. Небо тим часом затягнулось хмарами, різнокольоровими в світлі вечірнього сонця, і стало ще гарніше.

День склався найкращим чином, до автобуса ще залишався час, і ми закріпили приємні враження обідом в місцевому кафе і чаєм з тістечками на десерт.

Цей замок знаходиться не в Топольчанах, як можна подумати з назви, а у селі Подградіе в 18 кілометрах звідти. Замок видно ще за півшляху - він сяє в сонячних променях на вершині гори. Я спершу не повірила, що це вже він, але карта і впізнаваємий силует башти мене переконали. Прямо під замком у автобуса кінцева зупинка, далі лише гори і ліси на кілька десятків кілометрів.

Звірившись з картою, я впевнено повела нас за межі села, повз замкову гору вниз, де лісовози намісили грязюки... кхм... ну нічого, нам не страшно! Черевики стали на кілька кілограм важчими, прямо перед підйомом на гору. Навіщо? Куди? Там же нічого нема, замок залишився позаду. Захекані й спітнілі, ми зупинились на мальовничій лісовій галявині. Озираємось - ну ось ми і прийшли :) Заради цього виду варто було сюди пертись!

За ці перші дні подорожі можна дати їй назву "подорож сусідньої гори". Нормальні люди не будуть зі мною мандрувати, бо не відвідають жодної пам'ятки :D

Після відпочинку і чаю на цій галявині, ми все ж таки пішли до замку. Він був зачинений на зиму, але зі скелі можна було помилуватись чарівним краєвидом.

Трохи історії: замок вперше згадується в 1235 році як королівський маєток, пізніше він змінив багато власників. На початку XVIII століття, під час повстання Ракоці, замок був сильно пошкоджений імперськими військами. В тому ж столітті його відновили, але після перенесення адміністративного центру регіону до Товарніків замок почав занепадати. У кінці XIX століття частину укріплень законсервували і добудували головну башту в романтичному стилі. Саме вона стала символом замку і робить його впізнаваємим і фотогенічним.

До зворотнього автобуса залишалось ще трохи часу, і ми пішли на поле з іншого боку села. Ще один вид на замок в ранніх сутінках, і нам вже пора їхати.

Ця подорож могла б і не відбутись, якби я не виграла у словацькому "Вікі любить пам'ятки". Мене запросили на церемонію нагородження, що мала відбутись у Нітрі, але пізніше її відмінили. А у нас вже були квитки, заброньований готель і заплановані замки (не тільки ж приз мене цікавить ;) ). Тож ми не скасували поїздку, а навпаки - скористались і тим днем, що звільнився.

Прибувши до Братислави на світанку, ми оцінили погодні умови - видимість хороша, сонце пробивається крізь хмари. Значить, можна їхати на гору Сандберг! По дорозі проминули замок Девін - один з найстаріших та найбільших замків Словаччини. Він і був метою цього ранку, і проминули ми його не випадково...

Сандберг - це палеонтологічна локація і частина природного заповідника. 16 мільйонів років тому тут було дно моря, а зараз - високі пагорби з пісковику. З вершини, де сильний вітер збиває з ніг, відкриваються запаморочливі краєвиди на річку Морава, за якою охайними квадратиками полів розчерчена Австрія - до зубатих контурів Альп на горизонті. І все утикане вітряками! А там, де Морава впадає в Дунай, здіймається скеля, увінчана руїнами замку Девін. Ось це я і хотіла побачити, більш ніж відвідати сам замок (що теж було б непогано, але взимку він зачинений).

Можна сказати, здійснилась ще одна моя маленька мрія :) Тепер хочеться знову там побувати!

По дорозі до Брна ми заїхали ще до одного зруйнованого замку. Від автобусної зупинки потрібно було пройти 5 км до сусіднього села, навколо було тихо і безлюдно. Ми нікуди не спізнювались, але про всяк випадок поспішали, і під замок прийшли вже трохи захекані. А там - закрита каса. Невже облом? Пройшли повз касу, звернули на замкове подвір'я - а воріт ніде немає, скрізь вільний доступ. Тільки безкоштовно, на відміну від туристичного сезону :) Оце правильно!

Крім нас в замку не було ні душі, і так тихо і спокійно, що поспішати більше не хотілось... Зі старих стін видно далеко навколо - ліси і поля, залиті весняним сонцем, іграшкові будиночки і машинки, біла рисочка вітряка на горизонті. Я від цього замку багато не очікувала, але він мені дуже сподобався. Можливо, саме завдяки безлюдності?..

Захотілось подивитись на замок здалеку, і ми пішли на пагорб, який запримітили зверху. А звідти вже вийшли на дорогу, тільки вирішили звернути через поле до іншого села на трасі - так цікавіше! Знайшли клаптик снігу, що якимось дивом не встиг розтанути, і трохи його розкидали. Потім побачили, що хтось пасеться на полі... Косулі! Вони теж нас помітили і побігли далі. За поворотом виявилось, що їх там ціла зграя - стільки косуль одночасно я ще ніколи не бачила! Шкода, що вони були так далеко.

Крутою стежкою повз автентичні сільські хати ми спустились до траси і пішли на зупинку чекати автобус. Він скоро приїхав, але не зупинився. Отакої! До наступного ще година, їхати далеко. "Доведеться сидіти і чекати, а що поробиш", каже чоловік. "Ну, ми можемо спробувати автоспоп", пропоную я. Скептично зітхає - "Ти знаєш, як мені "щастить" з автостопом" - і залишає це на мій розсуд. А що, нічого ж не втрачаємо - думаю я і піднімаю руку... За дві хвилини біла іномарка підхопила нас і невдовзі висадила в центрі містечка, до якого ми і прямували :) "А ось як мені щастить з автостопом!" Тож ми ще й встигли пообідати перед поїздом, замість того щоб сидіти на сільській зупинці.

... Тітонька в залізничній касі все переконувала нас взяти квитки в обидва боки - дешевше ж вийде! Звісно, ми хотіли б ще повернутись в ці краї, але ще не знаємо коли.

... З вікна поїзда я фоткала затоплені лісосмуги і поля, щоб вдома малювати пейзажі по цим мотивам.

... Я не помітила, коли ми пересікли кордон, але чеська мова на пересадці в Бржецлаві відлунювала домашнім затишком - Břeclav, Hrnčířská, řřřřřřř! :)

В наших подорожах часто буває так, що місто, в якому ми зупиняємось на кілька днів, залишається поза увагою, поки ми мотаємось по його околицям. Скажу чесно, ми побачили не всі пам'ятки Тренчіна - деякі з них були зачинені, до деяких ми просто не заходили. Але це не завадило нам побачити місто і скласти пазли вражень у його виразний образ.

Історичний центр міста дуже маленький, всього кілька кварталів, але він дуже затишний. Приємно гуляти пустими площами в світлі ліхтарів, пройти під аркою годинникової вежі, зазирнути в одну з кав'ярень, піднятись вулицею з критих сходів і вийти на оглядовий майданчик, звідки весь центр як на долоні.

А найголовніша, найвища, найбільша, найцікавіша пам'ятка Тренчіна - це замок. Доки інші туристи спали або були ще в дорозі, ми йшли на штурм, позіхали і мружились на ранковому сонці. Тітонька на касі вирішила, що ми поляки, але ми вже звикли і не заперечували :) Хоч я і не люблю рано прокидатись, це варте того щоб отримати персональну екскурсію по пустому і тихому замку. Дівчина-гід розказала нам багато цікавих фактів з історії і показала все від старих фундаментів до оглядової вежі. Година пролетіла непомітно!

Коли сонце опускається до обрію і розфарбовує хмари в оранжеві й рожеві кольори, варто опинитись на іншому березі річки. Хоч райончик там і не приємний, вид на замок відкривається просто чудовий!

Місцями Тренчін нагадує Україну. Такими місцями, як, наприклад, автовокзал з роздовбаним асфальтом, або доріжка до залізничного мосту зі сміттям в кущах, або засрана заросла набережна. Старші люди в базарному одязі і молодики в спортивних штанях доповнюють картину. Але добре, що я тут не живу, і можу сприймати це як місцевий колорит з ноткою ностальгії :)

За ті приємні спогади, що залишились від подорожі в Тренчінський край, можна пробачити йому всі недоліки. А невідвідані пам'ятки стануть причиною поїхати туди знову!

Щоб урізноманітнити наш тур по зруйнованим фортецям, ми вирушили до Бойніце - там зберігся замок, що був перебудований на палац. Нині це дуже популярна пам'ятка Словаччини, що не знає спочинку від туристів і відкрита цілий рік. Це відображається і на ціні за вхід: 8 євро + 2 за фотоапарат. Я розумію, що це пафос історія і все таке, але віддавати стільки за палацові інтер'єри з однаковими стільцями і комодами?.. Може колись, як розбагатіємо, підемо на екскурсію бойніцким замком. А цього разу ми обмежились прогулянкою по його парку.

Замок вражає поєднанням монументальності і витонченості - він величезний, і при цьому якийсь казковий. Такі види більш звичні на календарях, заставках, або в мультиках про принцес. І ось цей замок переді мною - справжній, з каменю, освітлений сонцем... Це вже не календар, це транслюють в 3Д! :)

Парк навколо замку - популярне місце для прогулянок місцевих, люди приходять сюди цілими родинами, тащать своїх верещащих дітей... Коротше, я трохи пожалкувала, що зараз не тихий світанок або мряка. Але вихід є! В прямому сенсі вихід, стежка з парку до лісу, де на одній з просторих галявин з видом на замок ми і вмостились пити чай з термоса. Тепер можна розслабитись і насолоджуватись красою! Сонце хилиться до обрію і пестить башти м'якими променями. Доноситься запах диму і можна подумати, що осінь. Але пташки співають на всі голоси, і набухають бруньки на кінчиках гілок. Все ж таки, це чудовий весняний вечір!

Після насиченого попереднього дня, який ми провели в дорозі до Словаччини, штурмі Чахтіц і прогулянці по Тренчіну, ми довго відсипались і приїхали в Бецков тільки в 11-тій. Але в цьому теж був плюс, бо на шляху до замку ми зайшли поснідати в кафе, де якраз з 11:00 подають "денне меню" - дешевий комплексний обід. Смачно, ситно і затишно.

В замку ще не почався сезон, тому зайти можна тільки до башти, в якій розмістилась каса, а згори - оглядовий майданчик. А стежкою повз старовинний цвинтар можна піднятись на сусідній пагорб і помилуватись незабутнім краєвидом: старовинні руїни на фоні гір. Так, на цьому пагорбі ми зависли надовго...

В пошуках нових ракурсів ми піднялись ще вище, до поля, яке я запримітила від замку, але воно виявилось оточене електро-парканом, і ніде не було видно стежки в потрібному напрямку. Ну що ж, сфотографую хоч з дороги... Тим часом до нас підійшла чорно-біла кицька і стала гладитись об ноги. А вчора, до речі, ми гладили рудого кота під готелем. Тож у мене в цій подорожі була кототерапія :) Скучила я за котами в Брні, де немає вуличних тварин, а власних завести не можу.

На тому пагорбі ще є цікава алея - не зрозуміло для чого були висаджені дерева вздовж стежки внікуди, та все одно класно :)

Навіть якщо вхід до єдиної пам'ятки села зачинений, все одно варто туди приїхати - просто помилуватись краєвидом, відчути подих історії, насолодитись простором і близькістю гір. А в акварельних відтінках сухої трави і графіці безлистих дерев є свій особливий шарм!

Пройшло два роки з нашої минулої подорожі до Словаччини, тепер ми живемо в іншій країні, але теж сусідній. І от знову навідались до словаків в гості, цього разу з західної сторони.

Нарешті, справжня подорож, після довгої зимової сплячки! Я всю дорогу крутилась в автобусі, роздивляючись нові краєвиди з вікна, гори з клаптиками снігу, села вздовж дороги... І уважно слідкувала за картою, щоб не пропустити кордон, бо між європейськими країнами він виглядає як табличка - ні тобі пропускних пунктів, ні штампів на візі. Тільки змінюється мова на вказівниках та рекламі.

І ось на горизонті з'являється Тренчін, вірніше, його замок. Виходимо на розбитому автовокзалі, вдихаємо ранкове словацьке повітря... І вирішуємо їхати далі! Досліджувати замки на горах! А на місто ще залишиться час, воно буде нашим домом на наступні три дні. Залізничний вокзал знаходиться одразу навпроти автобусного, що дуже доречно, бо наш поїзд відправляється за 3 хвилини. Купую в касі два квитки до станції Вішньове, молодий касир посміхається і каже "have a nice trip" - настільки помітно, що ми іноземні туристи :)

А от і він, Чахтіцкий замок. Ооон на тій високій горі, все в словацьких традиціях. Підйом добряче нас розігрів і змусив забути, що на дворі холодний і сирий весняний ранок. Нарешті, мета досягнута! Сідаємо на вершині пагорба, дістаємо бутерброди і йогурти... Ну так, метою був романтичний сніданок на горі з видом на замок, а ви що подумали ;)

Сильний вітер гнав хмари, крізь які пробивались промінчики сонця і додавали пейзажу кольорів та контрасту. З цього схилу замок виглядає найкраще! Раз ми вже тут, зайдемо і до середини. Вхід до руїн платний, видно що була проведена часткова реставрація, територія охайна, встановлені дерев'яні галереї, сходи, лавочки, скрізь стоять смітники. Але дивитись особливо немає на що. Зовнішній вид вражає більше.

Небо остаточно розчистилось і стало тепло. А нам був час повертатись до Тренчіна. Все ж добре, що ми сюди заїхали. І добре, що було хмарно - вийшли гарні фотографії :)

Взагалі-то, спершу треба було йти до замку, який маячив орієнтиром над деревами. Але скансен був ближче, і ми на радостях побігли туди. Там теж прикольно - просторо, зелено, можна заходити в усі будиночки. Спершу робітниця музею провела нас (і ще групу українців) до дерев'яної церкви, і розказала про її історію та легенди. Говорила вона словацькою, повільно і виразно, і все було зрозуміло! Іконостас походить з такого-то року, там зображено те і те, а підвісна дерев'яна конструкція врятувала село від холери. Далі ми ходили вже самостійно, підглядаючи в інформаційну брошурку. Обійшовши всі експонати, доріжка вивела нас до ресторану - дуже доречно, бо ми вже зголодніли ;)

У ресторані ми нарешті познайомилися з деякими національними стравами Словаччини - бринзовими галушками і часниковим супом! Їхні галушки мають багато спільного з закарпатськими стравами - основна частина без смаку, а зверху пересолена бринза і присмажені шкварки. Спробувати цікаво, але не знаю чи замовила б я це вдруге ;)

Підкріпившись, можна штурмувати замок! З колонок біля входу лунає середньовічна музика, вздовж стін літають хижі птахи (здається, боривітри).
Отримуємо нову екскурсійну роздруківку і вирушаємо досліджувати лабіринт внутрішніх дворів та башт. Кожен двір відкриває замок з нового боку, в усіх баштах і палацах є цікаві експонати, що розказують про різні етапи історії замку. Деякі місця ще виглядають зруйнованими, але майже всюди можна зайти по прибудованим сходам. Можна навіть залізти на найвищу вежу! Під самим її дахом - кругла кімната з вікнами на всі сторони, і над кожним вікном написані назви гірських вершин, які можна звідти побачити. Читаю назву "Lomnický štít", і згадую, що це одна з найвищих гір у Високих Татрах. Але нічого такого не виділяється на горизонті... Чекайте, а що то за дивна плямиста хмара? Аааа, це не хмара, це і є засніжена скеляста гора! Оце так масштаб! А без напису я б і не звернула увагу :-Р

Обійшовши все від підземелля до найвищої башти, ми попрямували на сусідній зелений пагорб. Там можна перепочити, милуючись панорамним видом на замок, який залишив нам незабутні враження...

В Прешові у нас був готель, тому, як це зазвичай буває, фотографій звідси не багато. Бо пофоткати місто можна в будь-який час, ми ж тут кожен день ходимо, правда? Але ж не тоді, коли ми з важкими рюкзаками йдемо до готелю, і не по дорозі на вокзал коли їдемо до чергового замку, і не по поверненні, коли ми втомлені і голодні шукаємо де повечеряти... А в останній день, коли вже нема куди відкладати ;)

Та навіть без фотоапаратів ми багато ходили по місту, роздивляючись його на шляху. Хоч старий центр Прешова і не великий, подивитись там справді є на що! Головна домінанта міста - готичний собор св. Мікулаша. Він розташований на вузькій алеї, що розділяє Головну вулицю на пішохідну і проїжджу частини. Там приємно гуляти і роздивлятись архітектурні деталі. Багато будинків незвичної форми, деякі прикрашені розписами або ліпниною, на фасадах живуть дивні скульптури...
А ще там можна зустріти паралель, що пробігає містом :) Годувати і дражнити її заборонено, а гладити хіба на власний ризик. Я ризикнула ;)

Ще одна цікава вулиця - Флоріанова. Місцями вона проходить прямо крізь будинки, вигризаючи в них широкі арки, тому сприймається як великий двір. Вечорами тут стає людно, пивні і піцерії повні відвідувачів, що спілкуються або дивляться футбол, за морозивом вишиковуються черги.



Перед від'їздом ми знайшли башту міських укріплень, що була перебудована на водонапірну ще в XV ст. А поряд з нею - стара недіюча гідроелектростанція з іржавими механізмами.

Лише з їжею в Прешові у нас були проблеми - одні кафе зачинені, інші не подобаються, в якихось є лише десерти... Останні два дні ми взагалі їли в китайських ресторанах :) А що - страви незвичайні, порції великі, і смачно! Все ж цікавіше, ніж піцерія ;)

Вокзали міста - великі і зручні, автобусний через дорогу від залізничного, звідти до центру 25 хв. пішки. Порозумітись з касирами можна, вивчивши кілька фраз словацькою, і їхні відповіді зрозуміти не важко - мови дуже схожі. А дядечко в продуктовому кіоску біля вокзалу взагалі порадував:
- Where are you from?
- Україна!
- Ааа, то можете вільно говорити і співати - я знаю українську!
:)

Прешов був нашим домом на час поїздки, і цей вибір виявився дуже вдалим!