Це дивно, але я ніколи раніше не бувала в зимових горах - так, щоб не тільки бачити їх з вікна поїзда чи з низинної дороги, а походити біля засніжених вершин і подивитись згори на далекі, величні білі хребти. Щоб перша зимова вилазка в Карпати була не надто важкою, більшу частину підйому варто подолати... на поїзді! Для цього ідеально підходить найвисокогірніша залізнична станція України...

Отже, в морозний сонячний день ми вийшли з електрички на станції Бескид і, керуючись картою гірських маршрутів, знайшли потрібну стежку - вона ясно виділялась між дерев гладенькою білою стрічкою. Щойно ми збезчестили її цнотливий покрив першими кроками, як провалились в сніг вище колін! Просуватись вгору таким чином було важко, але часу до зворотньої електрички - єдиного способу вибратись звідси - залишалось багато, тож ми рішуче прокладали шлях на хребет, часто зупиняючись щоб перевести подих.

Довго по часу, але не далеко по відстані - і стежка вийшла з лісу на білу галявину. Тут гарно і чудово, але наша мета - Вододільний хребет! Вже зовсім недалеко... але куди? Стежок не видно під снігом, а прямий шлях вгору затулили ялинки. Ну що ж, будемо далі прокладати нові дороги! Пройшовши трохи поміж деревами, ноги стали звично провалюватись в сніг... але за що це зачепився мій черевик? - витягаю ногу і бачу в сніговому отворі гілки. Гмм, мабуть, краще не задумуватись, скільки метрів під нами до землі ;) Щоб вибратись по більш різкому схилу, доводилось спиратись на всі чотири кінцівки. А коли я знову випрямилась і зібралась пройти останні кілька метрів до вершини хребта, то провалилась знову, цього разу на всю довжину ноги, і не відчула опори під стопою... От це вже було справді страшно! Але після кількох хвилин панічного борсання я все ж таки вибралась на найвищу ділянку, звідки відкрилась чудова панорама Боржавського хребта, що виблискував на сонці.

Біля моїх черевиків зі снігових кучугур визирали верхівки ялинок. З'їхавши вниз, я подумала, що це може і не пагорб з ялинками, а просто високі замети... Всі страхи і хвилювання миттю забулись, щойно я опинилась на широкій дорозі, що йде по вершині Вододільного хребта на межі двох областей. Вона так само мерехтіла діамантово-білим снігом, не стривоженим людськими слідами... Ми це швидко виправили - стали бігати і, сміючись, падати в сніг :) Я так зігрілась, що зовсім не відчувала морозу, хоча сніг навіть не думав танути під яскравим сонцем.
Як же тут гарно! Треба буде приїхати сюди влітку і пройтись ще по хребту... А поки пора повертатись до залізниці. Спершу стали спускатись навпростець через ліс, але коли повалених дерев стало забагато, повернулись на стежку, якою піднімались на початку. Ноги знову приємно вгрузають в м'який сніг... Хм, коли ми підіймались цим шляхом, мене ці умови лякали, але після штурму ялинкового пагорба це вже здається розслабленою прогулянкою :)

Ось вже і станція. До електрички залишається півтори години, а без руху швидко стає холодно. Набравшись нахабності, ми пішли до залізничних робітників у хатинку-цистерну, де з димаря валив дим, обіцяючи тепло. Нас напоїли гарячим чаєм і посадили грати в карти. Ксюша виграла більшість партій, так до кінця і не зрозумівши принцип гри :) А потім була тепла електричка, жовтий монстрик за вікном, сутінкові гори, пересадка на поїзд в Стрию, чай, таксі, дім.
Цей маленький похід приніс стільки яскравих емоцій і незвичайних вражень! Я тепер думаю, кого б ще повезти туди на день ;)