Щоб урізноманітнити наш тур по зруйнованим фортецям, ми вирушили до Бойніце - там зберігся замок, що був перебудований на палац. Нині це дуже популярна пам'ятка Словаччини, що не знає спочинку від туристів і відкрита цілий рік. Це відображається і на ціні за вхід: 8 євро + 2 за фотоапарат. Я розумію, що це пафос історія і все таке, але віддавати стільки за палацові інтер'єри з однаковими стільцями і комодами?.. Може колись, як розбагатіємо, підемо на екскурсію бойніцким замком. А цього разу ми обмежились прогулянкою по його парку.

Замок вражає поєднанням монументальності і витонченості - він величезний, і при цьому якийсь казковий. Такі види більш звичні на календарях, заставках, або в мультиках про принцес. І ось цей замок переді мною - справжній, з каменю, освітлений сонцем... Це вже не календар, це транслюють в 3Д! :)

Парк навколо замку - популярне місце для прогулянок місцевих, люди приходять сюди цілими родинами, тащать своїх верещащих дітей... Коротше, я трохи пожалкувала, що зараз не тихий світанок або мряка. Але вихід є! В прямому сенсі вихід, стежка з парку до лісу, де на одній з просторих галявин з видом на замок ми і вмостились пити чай з термоса. Тепер можна розслабитись і насолоджуватись красою! Сонце хилиться до обрію і пестить башти м'якими променями. Доноситься запах диму і можна подумати, що осінь. Але пташки співають на всі голоси, і набухають бруньки на кінчиках гілок. Все ж таки, це чудовий весняний вечір!

В поїзді по дорозі в Амстердам я читала роздруківки пішохідних екскурсій, і все здавалось захоплююче цікавим! Але я не збиралась повністю їм слідувати, тільки виокремила найцікавіші пункти і приблизно накреслила в уяві наш власний маршрут, бо на все часу точно не вистачить.

Столиця Нідерландів зустріла нас похмурим небом і дрібним дощиком. Від вокзалу ми пішли в напрямку центру, і якось інтуїтивно одразу потрапили в квартал червоних ліхтарів :) А тут на площі Oudekerksplein розташована найстаріша пам'ятка Амстердама - готична церква Oude Kerk (XІV ст). Хоча площею це важко назвати, більше схоже на тісну вуличку, що огинає церкву так, що в повний зріст її можна сфотографувати хіба що з боку каналу. Та головне в цьому місці - не вигляд церкви, а той контраст, який вона створює з навколишніми будинками, адже в їхніх вітринах виставляється неабиякий товар - повії в еротичній білизні... Зверхньо зиркають на перехожих повнотілі мулатки, привітно посміхаються стрункі кралі... Таке дивне, символічне сусідство релігії і розпусти, як алегорія морального стану сучасного суспільства! А ще це дуже практично - нагрішив і тут же через дорогу покаявся ;)

Якщо підняти погляд від звабливих жриць кохання, можна здивуватись кривині старих будинків - стоячи щільно один до одного, вони умудряються все ж похилитись в різні боки. А перспектива вузьких вулиць, що розходяться звідси променями, взагалі лякає - здається, що будинки нависають над тротуаром. Так і має бути, щоб зручніше було піднімати вантажі на верхні поверхи через вікна (за допомогою балки з крюком, що закріплена під дахом).

На центральній площі під назвою Dam, звісно, натовпи людей. Всі вбачають там щось надзвичайно цікаве - Королівський палац (класична сіра глиба), церква Nieuwe Kerk (готична сіра глиба), музей воскових фігур (звичайна сіра глиба)... Яке б історичне/туристичне/знамените це все не було, а мене якось не вразило. Тож я лиш зробила кілька кадрів "для галочки" і пішла далі блукати вздовж каналів :)

Гуляючи по Амстердаму, треба пильнувати, чи йдеш по правильному тротуару :) Бо я постійно уверталась від стрімких велосипедистів, поки не зрозуміла, що йду по велосипедній доріжці. Тут всюди кидається в очі, що велосипед - найпопулярніший засіб транспорту, вони стоять скрізь, де тільки можна припаркуватись - біля кожного дерева, стовпа, огорожі... Але найкраще виглядають мости через канали, де різномасті ровери щільно обліпили поручні.
Такі побутові дрібниці і створюють атмосферу Амстердама!

Довжелезна зла черга на українсько-польському кордоні ледве не змусила нас повернути назад. Я справді не вірила, що ми це подолаємо. Але ж я не для того стільки возилась з візою, щоб відступити в останню мить! Перехвилювались, перечекали, перештовхались - і опинились по той бік кордону. Ффух! Маршрутка до Перемишля (Przemyśl), швидка пересадка на автобус до Красичина (Krasiczyn), і ми виходимо прямо біля замкового парку. Тільки тут я дістала з сумки фотоапарат :)

Частково маршрутками, частково автостопом ми таки сюди дістались. Мета поїздки - занедбаний палац - ховається біля дороги, в занедбаному парку. Спочатку йдемо досліджувати колишню в'їзну браму - можна зайти до її приміщень і піднятись на другий поверх, якщо не страшно стрибати через відсутні сходинки ;) Винагородою буде вид на палац з вікна маленької пустої кімнати. Цікаво, для чого вона слугувала...
Впритул до брами підступають сільські обійстя, звідки на туристів затято гавкають песики.

Найвідоміша пам'ятка Вишнівця - палац-замок князів Вишнівецьких. Він великий, відремонтований, але занадто офіційний і скучний - тут відчуваєш себе відвідувачем, а не дослідником. Під музей виділено кілька кімнат, деякі з них присвячені справжнім патріотам України з канадської діаспори :). На балконі палацу знімався відеокліп - нарядна дівчина театрально розводила руками під патріотичну пісеньку.

Кілька разів ми були в Мукачево, а сюди ніяк не могли добратись, аж поки не вирішили розпочати подорож з палацу-санаторію, не відкладаючи на кінець.
Палац ховається у великому зеленому парку, де пташки на всі голоси сповіщають про весну. Аж ось за деревами визирає черепичний дах зі шпилями і димарями, щедро залитий ранковим сонцем - перед нами постає найгарніша за цю подорож споруда.


До речі, дерева аж ніяк не заважають фотографувати, навпаки - парк сприймається як органічне продовження палацу, пропонуючи багато творчих ракурсів і просто приємну прогулянку. Тут є квітучі магнолії і сакури, мальовниче озеро і навіть міні-зоопарк з косулями, зайцями і незвичними качками.
Можна завітати і до середини палацу - там збереглись комин, люстра і дерев'яні сходи.


Перехожа радянська тьотя намагалась переконати нас, що найбільша краса - в головному корпусі санаторію "Перлина Карпат", адже там відпочивають депутати. У нас явно різні поняття про красу :-) Тож не вагайтесь, їдьте саме сюди, бо цю ідилію варто побачити на власні очі!

Нарешті вихідний день і сонячна погода стались одночасно! І ми одразу ж поїхали досліджувати околиці Львова і просто гуляти. Палац Шептицьких знайшли без проблем, хоч перший зустрічний дядько, у якого спитали дорогу, нас не зрозумів. Він спочатку махнув рукою кудись вперед, потім подумав і вказав праворуч. Ми так і пішли - прямо і праворуч, і вийшли прямо до головного фасаду палацу. Але з боку парку палац сподобався мені значно більше: жовті стіни під червоним дахом на фоні синього неба, все це яскравішає в сонячному світлі і графічно перекреслюється чорними гілками безлистих дерев. Гарно!

Пройшовши трохи далі, ми підійшли до зоопарку. На жаль, він був зачинений, але крізь сітчасту огорожу можна було роздивитись якихось водоплавних пташок, коника, овечок і зайчиків. А ще - оленів! Зацікавлені новими відвідувачами, вони підходили впритул до огорожі, роздивлялись нас і довірливо просували крізь сітку свої вологі носи :-). Треба буде привезти їм гостинця, і подивитись на інших жителів зоопарку, коли стане тепліше.


Потім ми відправились до церкви, за якою сховався зруйнований костелик з XVIII століття. Його дах вже частково обвалився, а церкву якраз ремонтують. Новий храм гидливо відгородився від помираючого "брата во Христі" низьким парканчиком. Їхнє сусідство виглядає символічним, а через дорогу - цвинтар.


Звідси йде шлях за село - повз залізницю і залиті сонцем чорно-білі поля - до костелів Бернарда Меретина. Під теплим промінням тане сніг, запах сухої трави у вологій землі нагадує Карпати, а повітря таке чисте... Ідеальний день для семикілометрової березневої прогулянки, чи не так?

Більше світлин - на Picasa

Цей передкарпатський край - скарбниця для мандрівників: варто лиш звернути з головних доріг в сільську глибинку, як історія оживе на ваших очах. Ця земля вбирала в себе надії та тривоги поколінь, втілюючи їх у фортецях та мон
астирях. Прислухайтесь до шелесту трав - тут живуть легенди давнини...

 
Росохи

Приземиста церква Різдва Богородиці вже понад півтисячоліття є оплотом віри селян. Розташована на пагорбі, обнесена муром і укріплена контрфорсами, вона ясно дає зрозуміти, що захистить своїх прихожан в лихі часи. Ще церква дуже гармонійно вписується в хвилястий ландшафт, для повноти образу не вистачає лише ґонтового даху.


Чаплі
А тут причаївся садибний будинок XIX ст., по-місцевому - панський двір. Ми його навіть не шукали, а пішли прямо до сільської школи біля автобусної зупинки. Бо будинок з колонами серед парку з озерцями не може бути нічим іншим, крім панського двору, не залежно від того, як місцеві жителі його використовують. Працівники школи підтвердили нашу здогадку :-)


Сусідовичі

Сюди - пішки по ранковій дорозі, крізь поля-пасовища, поки сонце протирає заспані очі, вилізаючи з-під туманної ковдри. Нашу мету видно вже здалеку - примарою серед зелені маячить на горизонті монастир кармелiтiв XVI - XVIII ст.

Це вже і не Сусідовичі - дорога виводить нас за село, на пологий пагорб, прямо до воріт обителі. Вони гостинно відчинені, та на подвір'ї тихо й безлюдно. Сторожовий пес грайливо стрибає довкола нас, зрадівши новим відвідувачам. Все тут охайно і компактно, все обсаджене деревами, так що ракурсів для фото залишається небагато. Тож вирушаємо далі...


Скелівка

...І потрапляємо до Скелівки, де нас цікавить Костел Св. Мартина XV - XVI ст. Довго йдемо селом, і ось нарешті за деревами визирає башта-дзвіниця. Велика і вражаюча! Звісно ж, я зразу на неї піднялась і дослідила кілька ярусів, а також походила по напівстертим кам'яним сходам в товщі стіни, стараючись не розбити фотоапарат, який використовувала в якості ліхтарика :)

Сам костел, нажаль, був зачинений. Поки ми його обходили, дітлахи в школі по сусідству забачили в нас туристів, підбігли до вікон і стали махати руками, сміятись і тикати пальцями. Сільський народ неадекватно реагує на туристів, а при виді фотоапарату взагалі стають неконтрольованими :)

Більше світлин - на Picasa

Багато туристів починають своє знайомство з українськими пам'ятками саме з Золотої Підкови Львівщини, зокрема з Підгорецького замку. А ми соізволілі тут побувати лише зараз. Ледве добрались до Підгірців з Золочева, а коли добрались, то навіть пожалкували - скрізь яскраві і гучні натовпи туристів! Великі групи з екскурсоводом, невеликі компанії авантюристів і самостійні мандрівники.

Та що поробиш, раз ми вже тут, то подивимось на замок і костел - не розвертатись же назад, справді. Але про себе зауважили, що до таких відомих пам'яток слід приїжджати в звичайний будній день.

Зараз палац закритий на реставрацію, і це чомусь дуже засмутило багатьох туристів. Дарма, адже всередині всеодно нічого не залишилось від колишньої розкоші, а ззовні він такий ефектний! Звісно, трохи прикро застати пам'ятку в стані ремонту, але і реставрація потрібна.

Поки ми обходили палац навколо і старались, щоб в кадри влізало поменше народу, вітер приніс з-за обрію набухші чорні хмари, і грім розлякав гламурних туристів та продавців сувенірів, а нас порадував - ми любимо грозу :-)

Більше світлин - на Picasa

Маленьке тихе село, над яким примарами височіють давні пам'ятки:

Костел XVI ст. стоїть зачинений і без даху. Справжньою радістю було знайти сходи в товщі стіни - по ним можна піднятись на самий верх башти! Але якщо спершу подивитись на склепіння в цій частині костелу, то нормальна людина нізащо туди не полізе. Я побачила це тільки коли спустилась :-). У вівтарній частині з такого перекриття випала купа цегли, утворивши чималу дірку в стелі. Бррр!..

Замок XIV ст. здалеку виглядає могутнім і приземистим, а з внутрішнього двору - дуже поруйнованим. Найбільше запам'ятався тунель з подвір'я до величезного вікна у стіні. На його кам'яній стелі, наче сонячні відблиски, тремтіли клаптики павутиння. Якщо є ліхтарик, або гарний зір, можна позаходити у відгалуження тунелю, розмірковуючи, як це виглядало і використовувалось 600 років тому.

Зараз, переглядаючи фото з цієї подорожі, шкодую, що не можу похвалитись гарними ракурсами Язлівецького замку. Що ж, я не проти повернутись, щоб це виправити!


Палац XVI-XVIII ст. зараз використовується як монастир, і найгарніше виглядає з боку парку. А парк... ммм :-)... це найприємніше в Язлівці! Уявіть: осінь, дерева вбрані у золото і бронзу. Тихо, сонячно, тепло. Доноситься запах спалюваного листя, а сивий дим закутує палац загадковим туманом. І нікого немає, крім неквапливих двірників. Природа, затишок, старовина - все те, що я так люблю!..


На околиці Язлівця розташований
старий цвинтар з великою каплицею-склепом. Нещодавно вхід до крипти зацементували, і правильно - щоб слабоумні п'яниці не влаштовували там смітник і не знущались над померлими. Трохи шкода, що я не побачила мерців, але хай вже буде так.


Вірменська церква XVI-XVII ст. - ще одна пам'ятка Язлівця.
Але нас вона не зацікавила, бо зовсім не виглядає на свій вік.
Тому знайомство з нею обмежилось кількома кадрами з вежі костелу.


Взагалі, Язлівець дуже сподобався, і залишив приємні світлі спогади. Ми сюди обов'язково повернемось!

Більше світлин - на Picasa

На одній з вулиць цього і справді довгого селища розмістились чотири церкви, акуратненько в рядочок одна за одною. В кадр влізло тільки три з них, як я не старалась...



Не далеко від них сховався в старому зарослому парку палац-фортеця XVIII століття. Зараз в його стінах розміщено тубдиспансер.


Але найбільше в Довгому нам подобаються ялини-велетні, що височіють серед хащів закинутого парку

Я раніше бачила фотографії цього місця, читала про нього... Але коли нарешті побачила на власні очі з краю обрива... Це вище за слова! Це втілення казки. Захотілося водночас і затамувати подих, і побігти стрімголов до замку, поки це фантастичне марево не розвіялось... Але таки довелося долати всю цю нескінченну серпантинову дорогу на важких роверах, зупиняючись кожної хвилини, щоб зробити "ще один неповторний кадр".


Наступного дня ми встали раніше за сонечко, щоб насолодитись красою цього місця, поки всі дауни, що поз'їжджалися до водоспаду, ще сплять. Вранішній туман молочними хмаринками піднімався над долиною, небо на сході змальовувалося помаранчевими фарбами, шумів водоспад та мовчали крапельки роси... Цей світанок я запам'ятаю на все життя.

Прочитавши про це місце на сайті Блеки, я вирішила за першої ж нагоди туди потрапити, бо боялась, що замок може завалитися, і я не побачу цієї краси. Але я встигла, він ще стояв! Напевно чекав на мене. Мовчазний... нещасний... але гордий. Він помирає в очікуванні кращої долі, нікому не потрібний.

Про те, що ця споруда була могутньою фортецею, нагадує оборонна башта, а все інше свого часу перетворили на палац. Та й взагалі, те, що є зараз - лише половина (а то і менше) того замку, яким він був у ХVІ-ХVІІ ст.

Крім замку, в Поморянах збереглись ратуша ХІХ ст. (в руїні), костел Св. Трійці ХVІІІ ст. (гарний, діючий), дерев'яна церква ХVІІ ст. (не шукали, бо поспішали до Золочева).