Подолавши 12 кілометрів сільських та польових доріг від Клеванського замку, до Олики ми прийшли трохи стомленими і дуже розтріпаними, бо вітер був скажений, а в полі від нього ніде сховатись. Нє, вцілому прогулянка вийшла класна, от тільки відчуття піску на обличчі викликало бажання вмитись, а такої можливості не було :-) А ще вітер нагнав злі чорні хмари, що затулили сонце і змусили нас потремтіти від холоду... Та то дрібниці ;-)
Першою пам'яткою Олики перед нами постала Луцька брама, що дійшла до наших часів у вигляді... кіоску. Що тут сказати... Мені шкода такі пам'ятки не менше, ніж якщо вони були б в руїнах.
Та рухаємось далі. На іншому березі річки височіють недвозначні вертикалі - замок Радзивилів 1564 року та колегіата XVII століття.
При наближенні до колегіати інші пам'ятки Олики різко відсунулись на задній план.
Я не знаю, як описати це словами...
Це найгарніша споруда, яку ми бачили в цей день! Це велич старовини, що дивиться на мізерність містечкового життя зверху вниз. Це гордість, що сумує за минулим...
Капець, я вже хочу туди повернутись :-)
Треба згадати і про інші пам'ятки. Ось, наприклад, скромний сусід колегіати - Петропавлівський костел 1450 - 1612 рр., старший брат по вірі. Разючий контраст між пишністю та аскетичністю буквально на сусідніх подвір'ях. Проте, не кидаючись в очі, цей маленький храм просто випромінює древність, і це приваблює.В замку було пусто і тихо - ні медиків, ні психів, ні туристів.
Я би, можливо, трохи довше погуляла біля бастіонів з боку озера, але дядьки, що пасли там корів, стали питати, що ми шукаємо, і мені захотілось зникнути з їхнього поля зору, щоб не почуватись вимушено. Та і погода зіпсувалась - холод і вітер не заохочують довго гуляти.
На останок ми пройшлися до старого цвинтаря з руїнами костелу. Тут визирнуло сонце і трохи зігріло. Але я собі зовсім інакше уявляла це місце - тут виявилось незатишно і якось пусто.
Ну, тоді можна прощатись з Оликою і їхати в Острог - їсти і спати, бо ми були вже як зомбі, хоча і щасливі неймовірно :-)
Публікації
0 коментарі: