Гологори - це, перш за все, пасмо пагорбів, але моя розповідь буде про одноіменне село, в якому збереглось кілька натяків на старовинну історію колишнього міста.
Ще з траси Львів-Золочів можна помітити дивну одиноку колону на далекому пагорбі (якщо знати, куди дивитись ;)). Вона звабила мене своєю таємничістю, і я піддалась на 12-кілометрову прогулянку під неочікувано різким вітром. За переказами, цю колону спорудили над похованням чи то турецького воєначальника, чи то татарського хана, після битви 1498 року. Цікаво, що ні замок, ні костел, що захищали цю землю від турків і татар, не вціліли, а кам'яний стовп і досі стоїть...
Піднявшись від колони на сусідній високий пагорб, щоб зробити кілька знімків, я помітила під ногами розкидані де-не-де каменюки. Що тут було - невже замок? Пройшовши трохи далі, повз вали, я розумію, що це не просто каменюки - це руїни... цвинтаря. Зустрічаються великі обломки надгробків, схожих на єврейські. Ними всіяна вершина пагорба, з якої відкривається чудовий вид на дорогу, що привела мене сюди і скоро поведе назад. Гарно, мабуть, бути похованим з таким краєвидом :-)
Повернувшись до колони, я уважно придивилась до старих колгоспних будівель через дорогу. Чіткий прямокутник валів не залишає сумнівів, що замок був саме там. Нажаль, це все, що залишилось від могутньої фортеці.
Перед прощанням з Гологорами я зазирнула на сільський цвинтар в лісі на пагорбі, а звідти побачила як відправляється маршрутка. Ну і нехай, я все одно збиралася йти пішки :-)
До Годовиці від Оброшина ми йшли польовою дорогою, ламаючи хрусткий лід калюж, спостерігаючи за польотом хижих птахів, сліпнучи від сонця й снігу і посміхаючись від радості. Вже здалеку видно руїни костелу - саме туди ми і йдемо. В оточенні дерев, над озером, храм виглядає дуже мальовничо. Замість даху на стінах ростуть дерева, але місцями ще збереглись розписи і ліпнина. Тут по-провінційному спокійно і затишно... Чомусь я люблю зруйновані костели.
З підвищення головної дороги Годовиці видно наступний пункт прогулянки - костел в Наварії. Ноги скаржаться на твердий асфальт, але йти не довго. Крім того, як на мене, саме з цього ракурсу костел виглядає найкраще, возвишаючись над підсвіченими сонцем очеретяними заростями. Він зберігся краще, ніж його сусід, але не знаю, чи вважати це плюсом... Та і близькість пожвавленої траси мене щось не надихає. Але тут можна легко спіймати маршрутку до Львова - додому :-)
Ось так, яким би генієм ти не був, які б шедеври не створив, тебе не довго будуть пам'ятати, а унікальні творіння будуть руйнуватись в сільській глибинці. Принаймні, в Україні.
Нарешті вихідний день і сонячна погода стались одночасно! І ми одразу ж поїхали досліджувати околиці Львова і просто гуляти. Палац Шептицьких знайшли без проблем, хоч перший зустрічний дядько, у якого спитали дорогу, нас не зрозумів. Він спочатку махнув рукою кудись вперед, потім подумав і вказав праворуч. Ми так і пішли - прямо і праворуч, і вийшли прямо до головного фасаду палацу. Але з боку парку палац сподобався мені значно більше: жовті стіни під червоним дахом на фоні синього неба, все це яскравішає в сонячному світлі і графічно перекреслюється чорними гілками безлистих дерев. Гарно!
Пройшовши трохи далі, ми підійшли до зоопарку. На жаль, він був зачинений, але крізь сітчасту огорожу можна було роздивитись якихось водоплавних пташок, коника, овечок і зайчиків. А ще - оленів! Зацікавлені новими відвідувачами, вони підходили впритул до огорожі, роздивлялись нас і довірливо просували крізь сітку свої вологі носи :-). Треба буде привезти їм гостинця, і подивитись на інших жителів зоопарку, коли стане тепліше.
Потім ми відправились до церкви, за якою сховався зруйнований костелик з XVIII століття. Його дах вже частково обвалився, а церкву якраз ремонтують. Новий храм гидливо відгородився від помираючого "брата во Христі" низьким парканчиком. Їхнє сусідство виглядає символічним, а через дорогу - цвинтар.
Звідси йде шлях за село - повз залізницю і залиті сонцем чорно-білі поля - до костелів Бернарда Меретина. Під теплим промінням тане сніг, запах сухої трави у вологій землі нагадує Карпати, а повітря таке чисте... Ідеальний день для семикілометрової березневої прогулянки, чи не так?
Нарешті, вже ставши львів'янами, ми добрались і до цього куточка України, щоб побачити найбільший замок Львівщини. Він доживає віку в оточенні сільських хатинок і городів, а повз руді стіни час від часу курсують електрички. Територія замку справді велика, але така пуста... Колись тут були палац, капличка та господарські будівлі, а зараз - зелена галявина від стіни до стіни.
З боку озера фортеця виглядає трохи симпатичніше, та все ж залишає враження забутої і непотрібної...
Замок стоїть біля автобусної зупинки, просто на рівнині, навіть без валів і ровів, якось дивно відреставрований. З трьох сторін його оточує село, з четвертої - шосе. А за дорогою крізь дерева видно ставок - краще підемо пошукаємо там відображення башт, може це додасть хоч якоїсь романтики цьому дивному замку... В ставку радо плавають зграї гусей, голосно сварячи неочікуваних туристів :-) Але зі своєю задачею справляються добре - додають картині живих акцентів!
Попри дощ і грязюку я насолоджуюсь зйомкою, і ділюсь з вами:
P.S. На наступному тижні ми з чоловіком переїжджаємо до Львова!
Сірі градієнти неба ледь встигли посвітлішати, як ми вже були в дорозі до осінньої казки. Спочатку напівпуста маршрутка, потім кілька кілометрів тихої дороги, що розтягується від нетерплячого очікування... і, нарешті, початок села. Покищо не дуже казково? Але вже скоро - минаємо сільські установи, йдемо вздовж цвинтарних огорож, і за поворотом бачимо вежі костелу. Все, я у своїй стихії :-) Дістаю фотік і знімаю гусей на костельному подвір'ї, підходячи ближче до пам'ятки...
Аж раптом - громом і блискавкою в мене влучає індикатор зарядки фото-батареї: на останній поділці (а перед виходом показував повний заряд)! Паніка. Але що поробиш? Раз ми вже тут, пошукаємо замок і зробимо хоч кілька кадрів... Забігаючи вперед скажу, що на "останньому подиху" батареї ми обфоткали замок з усіх сторін, повернулись до костелу і також влаштували йому повноцінну фотосесію, ще й на цвинтар вистачило :-)
Замок шукати і не довелось - трохи нижче від костелу, між сільськими хатами, проглядається нереальна панорама, затягнута легким осіннім туманом. Тут би мали заграти барабани, рок-оркестр, ...але тиша.
Спускаємось далі, визираємо - ну це ж не марево, це торжествені руїни височіють на краю буденного села. І урочиста тиша оповила їх. Я радію: це таки реальність, і ми таки тут.
Замковий півострів з одного боку з'єднаний з лісистим пагорбом, а з інших сторін омивається тоненькою річкою.
Під деревами, навпроти замчища, так гарно посидіти попити чай з термоса, з цукерками замість сніданку :-) Звідти і село, і замок як на долоні - ось видно контури зруйнованих башт і стін, які знизу здавались валами, он по річці пливе біла делегація гусей, а там далеко по дорозі коники везуть сіно...
А на схилі навпроти замку стоять два високих дерева в ореолі власного червоного листя, а між ними - зачарована криниця. Звідти аж віє магією... і це не дивно, адже ми в казці!
Майстри-ювеліри трудились всю ніч, щоб встигти до відкриття Придорожньої галереї. Вони створювали перлини з туману і роси, і вплітали їх у найтонше шовкове мереживо... І ось - урочисте відкриття: завіса туману розсувається, вмикається сонячна підсвітка (вона продумана таким чином, щоб перлини здавались сяючими зсередини), а вітерець обережно розгойдує витвори мистецтва, щоб вони мерехтіли.
Важко навіть уявити, що все це робилось заради кількагодинної виставки! Адже скоро сонце розтопить водяні декорації, і павутинки стануть зовсім непомітними в траві...
Та сьогодні ювелірам пощастило - їхні роботи увічнила у фотознімках вдячна шанувальниця :-)
Проїжджаючи повз Самбір, я вдивлялась в місто за вікном маршрутки, намагаючись вловити, чи варто буде в кінці подорожі приділити йому окрему увагу. Базари, кіоски, люди, машини, метушня, базари... Навіть залишаючись в комфортному сидінні, мені стало якось незатишно. А уявивши, що ми повернемось сюди і опинимось в цьому бурхливому живому потоці, вирішила, що не варто псувати таку чудову подорож. Краще залишити пам'ятки Самбора на майбутнє, а замість нього відвідати Старий Самбір.
Та не так сталося, як гадалося - волею долі ми все ж потрапляємо в це незатишне місто-базар в останній день подорожі. Одразу шукаємо на автостанції найближчий автобус до Львова, бо немає бажання тут затримуватись... Раптом мою увагу привертає дах якогось костелу - величезна стара споруда підвищується над щільною забудовою міста, і це зовсім близько! Збігаєм сфотографуєм, і тут же назад!
Базар, нескінченні магазини, кіоски, метушня... нарешті пірнаємо в бокову вуличку... яка виводить нас до несподівано тихої площі Ринок. Що це? Інше місто? Інший світ :)? Та ні, це інше обличчя Самбору, яке ми ледь не прогледіли за поверхневою базарною маскою. Пішохідна зона в оточенні гарних будинків, ратуша, костели і церкви... І кафе з нашими улюбленими заварними чаями!
Як може не сподобатись це затишне місто з гарними пам'ятками і спокійною атмосферою? ;-)
Замок Гербуртів
При підготовці подорожі найбільше мене приваблював цей замок на вершині гори. Я романтизувала його образ, читаючи розповіді Блеки і розглядаючи карту, де замкова гора підвищувалась трохи вдалині від сіл та містечок, вкриваючись лісом. Я думала, що це найвіддаленіший від цивілізації замок України, куди добираються лиш самі завзяті краєзнавці - така собі загадкова фортеця, яка чекає, щоб її відкрив для себе ще один наполегливий мандрівник.
Окрилені цими думками, ми піднялись до замку. Брамна вежа сором'язливо ховається за густим листям дерев, затрудняючи фотосесію. Із завмиранням серця проходимо під її склепінням у внутрішній двір... і всі романтичні очікування тут же розлетілись переляканими птахами. Якісь свіжі дерев'яні побудови... якісь молодики з цигарками варять юшку в казані... гукають, щоб ми їх сфотографували... Від них ми дізнались, що дерев'яні столи й скамієчки зробив наглядач замку для гостей і подорожуючих, а самі вони просто відпочивають - такий собі пікнік у фортеці. Ну що ж, те, що у замка з'явився наглядач - це добра новина! Та й погода і природа не дають остаточно розчаруватись :)
Стара Сіль
Найгарніша пам'ятка Старої Солі - костел XVII ст. Фасад ще досі в будівельних лісах, але основна частина храму, принаймні ззовні, відреставрована. Через шпаринку в дверях можна розгледіти завали будматеріалів - схоже, що на цьому реставрація зупинилась (сподіваюсь, не на довго). Але і в такому стані храм вражає своєю величчю, красою та гармонійністю.
Ще одна цікавинка містечка - вілла Анна, якій майже сто років. Її силует з похиленим шпилем цілком заслуговує на звання візитівки Старої Солі.
Трохи далі вже видно П'ятницьку церкву 1440 року. Та через оранжевий колір і бляшаний дах вона не виглядає автентичною. Воскресенську церкву XVII ст. навіть не шукали, бо були втомлені і голодні. Залишимо її на наступний раз :-)
Муроване
Від зупинки "Муроване" до самого села ще півтора кілометри, і вже звідси починаються дива. Сонце пробилось крізь вологий туман і в заростях обабіч дороги несподівано засяяли перлини роси на прозорих павутинках. Це дивовижне видовище, що заслуговує окремого допису!..
Намилувавшись, рухаємось далі.
Проходимо повз гарні старі костели, алею вікових лип, і ось перед нами головна мета прогулянки - руїни замку XVI ст. Власне, залишилось всього кілька шматків стіни і високі вали. Все це потопає в зелених заростях, які дуже затрудняють підхід до руїн. Потрапити б сюди взимку!..
Лаврів
Тут вже починаються Карпати - багато природи, свіже повітря, яким хочеться напитися, охайні скирти сіна на далеких полях і хижі птахи в небі, до якого тут зовсім близько... Не дивно, що в цьому чарівному місці оселились монахи, збудувавши в XVI ст. Онуфріївський монастир. Тут дуже спокійно, з навколишніх пагорбів відкриваються чудові краєвиди, а по лісистим схилам так приємно гуляти.
Для тих, хто хоче зануритись в атмосферу цього місця, монастир має гостьові кімнати, а в навколишніх селах діють "зелені садиби". Можу надати телефон місцевого діяча туризму, який організовує відпочинок та екскурсійні програми для груп. Якраз цей веселий дядько і підкинув нас до Самбора разом з групою студенток-самбірчанок, які всю дорогу співали українські пісні. Згадайте якість доріг в сільській місцевості, а тепер уявіть, як звучали протяжні голосні в цих піснях :-) Тож їхати було дуже весело!
Гологори - це, перш за все, пасмо пагорбів, але моя розповідь буде про одноіменне село, в якому збереглось кілька натяків на старовинну історію колишнього міста.
Публікації
