Відомо, що тут був замок. Але не кажіть мені, що це він і є! Це якась маленька реконструкція-стилізація в парку, де збирається місцева еліта з сємками. Надовго ми тут не затримались - вже активно вечоріло, а нам ще треба було дістатись до вокзалу, не зважаючи на протести втомлених ніг після 16-кілометрової прогулянки по полям і пам'яткам Рівненщини...

Невірків
Великий сумний костел пропускає дощ крізь обвалений дах і терпить місцевих підлітків, які розпалюють вогнище в старих інтер'єрах. Ще збереглись розписи на стінах... проте кого це цікавить?

Великі Межирічі

Двері зачинені на замок, але це не заважає нам - мандрівникам, любителям старовинної архітектури. Не заважає це і бовдурам, які вирішили додати до печальної долі костелу ще й свої пошлі каракулі.

Чому сатаністи-мандрівники проявляють більше шани християнським храмам, ніж самі християни?..

Більше світлин - на Picasa

Абсолютно несподівано у вікні автобуса з'явився дерев'яний вітряк. Невже вони ще залишились в Україні?.. Звіряємося з картою, маючи намір повернутись сюди на зворотньому шляху. В Губкові дізнаємось, що по інший бік дороги має стояти ще один вітряк. Оце так знахідка!..

Дощ. Вгорі хмари, знизу калюжі. Автобус під'їжджає до села Щекичин, ми припадаємо до вікон... ось він, той самий вітряк! Водііій, зупиніііть!


Вийшовши у непогоду, першим ділом озираємось через дорогу: де другий вітряк? Нема... Може, пан з Губкова помилився? Хоча, он якісь дровеняки визирають над травою. Це скелет вітряка :-(
Коли він впав? На скільки ми спізнились?
А скільки ще залишилось жити його дерев'яному сусіду? Йой, та він уже просвічує! Не розвалився лише тому, що служить за дровник на житловому подвір'ї. Коли там вітряна осінь? Здогадаєтесь, що станеться?..

Більше світлин - на Picasa

...Як приємно сидіти біля хреста на Дзвонецькій горі, підставляючи плечі вітерцю, що гуляє між берез, і дивитись вниз на річку, взяту в полон високими зеленими берегами.

Приємно вдихати аромати трав і квітів, проходячи повз поля, торкаючись руками колосків, коли бабки і метелики розлітаються в різні сторони від твоїх кроків. Приємно спостерігати за сонцем, що повільно котиться додолу, зігріваючи замкове каміння, на якому ростуть квіти.



Пливти на човні...

Бачити відображення руїн старовинного замку в холодній річці, серед яскравих синьо-зелених краєвидів. Піднятись на Соколині гори, залишивши позаду гамір пікніків, і поглянути на місця, де щойно були.

Приємно повернутись ввечері до гостинної хати, де господиня готує вареники з сиром :-)
І почути місцеві легенди з ноткою гордості за свій край...

P.S. Дякуємо Вам, Майя Володимирівно!

Більше світлин - на Picasa

В Корці одразу кидається в очі велика кількість храмів - по всьому горизонту в небо здіймаються куполи церков, костелів, монастирів. Але ми люди не набожні, і приїхали сюди не за опіумом для народу, а за старовинною архітектурою.

Перш за все - це замок.
До в'їзної вежі веде відбудований міст, а подвір'я заросло високою травою. Де-не-де крізь зарості проглядають окремі шматки фортечних стін.

Для повноти картини раджу прогулятись по іншому берегу річки, в мутних водах якої відображаються руді мури.

На тому ж березі є ще одна цікава пам'ятка - костел св. Антонія. Дуже гарний! Але в той день був зачинений, тож нам тільки й лишалось, що обійти його довкола.

Є ще пам'ятка у вигляді жіночого Троїцького монастиря. Мене він абсолютно не зацікавив, проте до нього приїжджають цілі автобуси паломників. А біля замку і костелу можна зустріти лише місцевих.
Туристи, агов!..

Більше світлин - на Picasa

За два попередніх візити в Мукачево ми так і не ходили до стародавнього жіночого монастиря, на цей раз виправили помилку. Не скажу що шибко сподобалось, але прогулятись варто.

Були і в замку. Туристів - море! І більшість чомусь російськомовних. Купа машин, сувенірів, фотографів - гамір, галас, хаос... Ще там навіщось встановили колону з орлом.

Заходили в середину палацу Ракоці. Там діє дитяча школа мистецтв, і її працівник провів нам імпровізовану екскурсію старими інтер'єрами.

Класно, що в центрі міста є пішохідна зона, з одного боку якої височіє холодна сіро-блакитна ратуша, а з іншого - залитий сонцем костел. Такі гарні види забезпечують гарну прогулянку!

Від замку тамплієрів залишився куб донжону з обгризаними стінами. Прям як в пісні: "Час спливає, стіни обгризає..." Не чули такої? Ні, бо я її щойно вигадала :-Р
Він не великий, в середині не погуляєш, хіба що на вікно можна вилізти. Сільські городи підповзають впритул до замку, та місцеві його наче не розбирають - пишаються власною історією, чи бояться закону? От дожилась: якщо в Україні селяни не розібрали древній замок, це мене дивує. І дуже радує! :-)

Церкву XVIII століття з дороги добре видно - на пагорбі, близько траси в центрі села. За реставраціями та ремонтами старовину ретельно приховали, мов під макіяжем. Надовго церква увагу не затримує, та ми все ходили навколо - може, побачимо загадковий костел з XII століття? Ні, не видно.
Дорогу підказали місцеві: "Руїни? А, ті, шо на полі?.."

На полі. В самому його центрі. Ми йшли у високій траві, що пахне весною, до заповітної мети - кам'яного остову 900-літнього храму. Як він простояв стільки часу? Чому селяни не розтащили по камінчику собі на огорожі? Чому з нього не зробили сміттєзвалище? Чи це не Україна, а свідома культурна держава?..
Чари, не інакше! :-)

 
Вилок - Костел Св. Олени 1788 р.

Нічого особливо цікавого, але поскільки цей костел удостоївся місця серед пам'яток національного значення, то сфотографували. Все одно по дорозі ;-)






Четфалва - Реформаторська церква 1753 р.

Високий дерев'яний шпиль видно ще з траси, але щоб під'їхати до самої церкви, треба проїхати ледве не все село, де особливо інтелектуальні дядьки, забачивши туристів, кричать навздогін: "Добрий день! Хеллоу! Сенк'ю вері-вері-мач!", згадуючи всі слова, які знають :-)
Подвір'я церкви засаджено деревами та квітами. Можна піднятись на дзвіницю. Шкода, що сам храм був зачинений...

 
Бене - Костел XIV ст.

Тут теж не вдалось потрапити всередину, але і ззовні храм вражає красою та гармонійністю!

 
Квасово - Руїни замку XII - XIII ст.

Приємно знаходитись на вершині пагорба, серед старовинних фотртечних стін, і дивитись вниз на черепичні дахи, на зелені гори з усіх сторін... А високо в небі скупчуються чорні хмари. Краса!



Кідьош - Костел XIII - XIV ст.

Древній храм наче навмисно заховався серед буйної зелені, прагнучи до самотності та тиші. Його видно здалеку - блискучий дах над зеленим пагорбом, а зблизька лише впритул - стіни, вікна, двері, все таке просте і лаконічне, що здається не цікавим. Знову ж таки, все зачинено. Серед п'янкого бузку та щебету пташок було б добре посидіти трохи довше, але немає жодної скамієчки...

Рівно рік тому ми приїжджали сюди дивитись на замок, абсолютно забувши про інші пам'ятки Виноградова. Цього року я навіть записала, на що варто звернути увагу. Це не допомогло - палац барона Перені ми все одно не знайшли, бо ні з міста, ні з замку його не видно, а місцеві знають про нього не більше ніж ми.




Монастир був зачинений, якщо це взагалі був він - ні таблички, ні назви, лиш вулиця співпадає. І не в багатьох ракурсах він погоджується позувати для фото...





Замок, судячи з усього, є місцем зустрічі місцевої "еліти в смугастих спортивних штанях" - поприходять всякі мудаки, сядуть з бляшанкою пива на стіні, і споглядають, естетствують. Серед руїн розкидане сміття, обгорілі мотки дротів на пожарищі... та й різкий вітер не сприяє приємній прогулянці.


Єдине місце, що не справляє негативного враження - Вознесенський костел в центрі міста. Велике огороджене подвір'я, мов парк - оаза спокою між пожвавлених вулиць. Різнокольорові дерева, скамієчки у затінку... На одій з них ми сіли і поїли морозива :-)

Так само, як і минулого разу, Виноградів здався нам неприємним і незатишним містом. Дивно, чому так? Тут є старовинні пам'ятки, замок на горі, Карпати на горизонті...



Думаю, ми сюди ще повернемось - хоча б для того, щоб знайти таки той палац, і знову заїхати в гості до лісника Міші за кілька кілометрів від міста :-)