Між дерев'яними церквами Здвиження і Юра скупчились гаражі і індустріальні будівлі, а серед них височіють дерев'яні башти, з яких періодично вириваються клуби білого пару - це Дрогобицький солеварний завод, найстаріша діюча солеварня в Європі, працює безперервно з XIII ст. Нам з Ксюшею це здалось настільки цікавим, що ми вирішили неодмінно туди потрапити!

В Дрогобич я хотіла вже давно, і чужі статті та фотографії встигли сформувати в моїй голові певні очікування від цього міста. Я думала, що найбільше мені сподобається костел Бартоломея з дзвіницею-баштою... Але я тоді нічого не знала про солеварний завод :) Йому буде присвячена окрема публікація, а поки зберу до купи враження про місто в цілому.

Спершу Дрогобич підвів нас по короткій вуличці прямо до костелу, який справді виявився великим і гарним, тільки дерева не дозволяли як слід його роздивитись і пофотографувати. На площі перед костелом літали голуби, стояли припарковані до ліхтарів велосипеди, люди поспішали по своїм справам, одна жінка казала дитині: "Бачиш, який у тьоті фотоапарат? Такі бувають тільки у кореспондентів" :)

Певно, найкращий час дивитись зорепади - середина серпня, а найкраще місце - Карпати! Зелену садибу "Рахів-Плай" ми обрали ледве не випадково, але вона теж виявилась найкращою. Пан Василь зустрів нас біля вокзалу і відвіз високо-високо в гори по кам'янистому вузькому серпантину. Він розказав про російських туристів, які приїхали до них вночі і захоплено казали "Які великі зірки в Карпатах!", на що він сміється - "Це ж вікна в гірських хатинках!"

Як вийшли ми сюди на третій день походу, так до від'їзду і залишились. Полонина нас полонила :) Там справді було дуже класно, йти більше нікуди не хотілось. І нудно не було: погода змінювалась по кілька разів на день, генеруючи дивовижні картини:

Сонце підіймалось полум'яною ягодою між колосків...

На карті село Осмолода виглядає останнім оплотом цивілізації, де закінчується дорога і починаються лісисті гори без населених пунктів на десятки кілометрів. Який чудовий варіант для походу, коли хочеться відпочити від великих міст з їхнім шумом, ритмом і населенням! Насправді ці маршрути доволі популярні серед туристів, але тоді ми про це не знали :)

В Осмолодій зустріли рятівника і купили у нього карту - новішу і деталізованішу за нашу. До гори Високої наш маршрут відмічався червоними позначками, вперед!..

Угнів відомий тим, що є найменшим містом України. Це вже непогана мотивація, щоб відвідати його. Додайте до цього три великих старих храми, провінційний затишок і щирих мешканців, і матимете ідеальний варіант поїздки вихідного дня!

Серед такого маленького міста костел XVII ст. здається справжнім гігантом. Його пусті величні зали пронизуються протягами, а місцеві жителі вірять, що там живуть привиди. Проте костел має надію на відновлення - дах вкритий новою черепицею, у дворі стоїть каркас куполу для вежі, та найголовніше - самі угнівці переймаються долею храму.

Белз має сподобатись мандрівникам, які люблять атмосферні та затишні міста. А це таки місто, не зважаючи на те, що з краю в край його можна пройти за півгодини неспішної прогулянки.

На центральній вулиці Белза рядочком стали найцікавіші пам'ятки:

величні руїни монастиря домініканів

Як я люблю подорожувати під час великих релігійних свят! Міста і села Західної України здаються такими затишними, тихими, можна неспішно пройтися пустими вулицями, нема такого відчуття, наче поспішаєш у справах - це приємна прогулянка. Саме таким ми і застали Сокаль ранком Зеленої неділі. Сонячне місто було для нас, а для його мешканців було богослужіння.


В зеленому парку сховались руїни синагоги, повз яку поспішають бабусі в нарядних хустинах - до Миколаївської церкви XVI ст. Церква виглядає зовсім новою - рожевою і охайною, хібащо контрфорси і товсті стіни натякають на неспокійне середньовіччя. З її подвір'я відкривається краєвид на долину Західного Бугу, а на іншому його березі має бути дещо неймовірне... проте звідси не роздивитись.

Біля села Русилів протікає потік, на якому шумлять близько десяти водоспадів - великих і маленьких, відкритих і важкодоступних. Сюди привозять цілі автобуси туристів, які шикуються в черги біля кожного водоспаду, щоб сфотографуватись на мобілку.

Природа відіграє тут двояку роль: з одного боку добре, коли багато дерев, з іншого - водоспадам для більшої фотогенічності не вистачає простору і сонячних променів, не кажучи вже про те, що підійти до деяких з них - не проста задача...

Доволі швидко ми дійшли до впадіння струмка в Стрипу і пішли далі, сподіваючись вийти до Язлівця. По описам Блеки це здавалось таким простим... Але я б нікому не радила той шлях :) До того часу, коли ми нарешті вийшли з лісу, ні на який Язлівець уже не залишилось сил.


Проте нагородою нам став такий неймовірний вид на язлівецький замок, що я ані трохи не жалкую про ту виснажливу прогулянку!

Прокинувшись на світанку в Бучачі, ми поїхали на ранковому напівпустому автобусі до Золотого Потоку - по сонячній дорозі, повз сонячні поля, під тінистими лісосмугами. Всього півгодинки, і ми вже в центрі невеличкого селища, біля величезного нецікавого костелу. Звідси видно масивну облуплену будівлю під іржавим дахом - це замок. Якщо з такого ракурсу і можуть виникнути сумніви, що саме це є метою поїздки, то варто обійти замок з іншого боку, і всі сумніви розвіються.

Над росистою галявиною приземисті кам'яні башти виглядають дуже фотогенічно. Ранкове сонце було на нашій стороні і додавало особливої яскравості суворим мурам. До середини ми, нажаль, не потрапили - брама була зачинена. Замок обійшли з усіх сторін, і більше нас тут нічого не затримувало. Але автобус до Бучача буде не скоро - тоді можна пройтись до Русилівських водоспадів, поки сонце не сильно припікає...
Та про це - в окремому дописі ;)