Буває так, що мандрую по всій країні, можу на день поїхати за сотні кілометрів, а близькі і легкодоступні пам'ятки залишаються незвіданими - це ж так близько, можна поїхати в будь-який час! А цей будь-який час ніяк не настане. Згодом ці місця стають легендами - такі реалістичні, а потрапити туди неможливо :) Вчора ми з Ксюшею матеріалізували одну таку легенду - Щирець!

Вперше ми з Ксюшею відвідали Галич в липні, але то був холодний сірий день і постійно йшов дощ. Вірніш, не постійно - час від часу його перебивала злива, і до вечора на нас не залишилось і сухої нитки.

Тому я краще напишу про мій другий візит в місто, розфарбоване сонячним жовтнем.

Від вокзалу вздовж траси, через дірявий пішохідний міст над Дністром, ми виходимо в центр Галича - площу з кольоровими будиночками, в центрі якої - хто б ви думали? - Данило Галицький. Також тут привертає до себе увагу церква Різдва Христова - пам'ятка XIII - XV ст. На горі є ще рештки замку, але до них ми повернемось пізніше - спершу відвідаємо старовинні церкви в Крилосі і Шевченковому.

Частково маршрутками, частково автостопом ми таки сюди дістались. Мета поїздки - занедбаний палац - ховається біля дороги, в занедбаному парку. Спочатку йдемо досліджувати колишню в'їзну браму - можна зайти до її приміщень і піднятись на другий поверх, якщо не страшно стрибати через відсутні сходинки ;) Винагородою буде вид на палац з вікна маленької пустої кімнати. Цікаво, для чого вона слугувала...
Впритул до брами підступають сільські обійстя, звідки на туристів затято гавкають песики.

Одвічний львівський дощ нас не злякав - ми планували поїздку на цей день, і ми її здійснимо! Така рішучість виправдала себе - по дорозі дощ перестав, і небо заповнили фактурні хмари. Ось за вікном маршрутки промайнув старовинний оборонний костел, а за хвилину з'явилась П'ятничанська вежа. Приїхали!
Вгору веде ґрунтова дорога, вздовж якої на полях працюють селяни, пасуться коники і корівки, я бігаю з фотоапаратом по мокрій траві і насолоджуюсь ранньо-осінньою погодою.

Дорога до Раковця не склала жодних проблем - поїзд до Франківська, автобус до Воронова і ще 4 км пішки. А от пошуки замку зайняли більше години. Місцеві жителі скерували нас правильно - від пам'ятника ліворуч, потім праворуч і вниз до річки. А там...
Дністер швидко несе свої холодні води повз зелені береги, повз прив'язаний зелений човник, повз крайні хатинки Раковця... і ніякого замку. Пішли ми в інший бік, вгору-вниз, знову до річки - і тут нема, а спитати ні в кого. Де замок? Озираємось - он він, сховався за деревами на високому схилі, недалеко від зеленого човника.

Найвідоміша пам'ятка Вишнівця - палац-замок князів Вишнівецьких. Він великий, відремонтований, але занадто офіційний і скучний - тут відчуваєш себе відвідувачем, а не дослідником. Під музей виділено кілька кімнат, деякі з них присвячені справжнім патріотам України з канадської діаспори :). На балконі палацу знімався відеокліп - нарядна дівчина театрально розводила руками під патріотичну пісеньку.

Між дерев'яними церквами Здвиження і Юра скупчились гаражі і індустріальні будівлі, а серед них височіють дерев'яні башти, з яких періодично вириваються клуби білого пару - це Дрогобицький солеварний завод, найстаріша діюча солеварня в Європі, працює безперервно з XIII ст. Нам з Ксюшею це здалось настільки цікавим, що ми вирішили неодмінно туди потрапити!

В Дрогобич я хотіла вже давно, і чужі статті та фотографії встигли сформувати в моїй голові певні очікування від цього міста. Я думала, що найбільше мені сподобається костел Бартоломея з дзвіницею-баштою... Але я тоді нічого не знала про солеварний завод :) Йому буде присвячена окрема публікація, а поки зберу до купи враження про місто в цілому.

Спершу Дрогобич підвів нас по короткій вуличці прямо до костелу, який справді виявився великим і гарним, тільки дерева не дозволяли як слід його роздивитись і пофотографувати. На площі перед костелом літали голуби, стояли припарковані до ліхтарів велосипеди, люди поспішали по своїм справам, одна жінка казала дитині: "Бачиш, який у тьоті фотоапарат? Такі бувають тільки у кореспондентів" :)

Певно, найкращий час дивитись зорепади - середина серпня, а найкраще місце - Карпати! Зелену садибу "Рахів-Плай" ми обрали ледве не випадково, але вона теж виявилась найкращою. Пан Василь зустрів нас біля вокзалу і відвіз високо-високо в гори по кам'янистому вузькому серпантину. Він розказав про російських туристів, які приїхали до них вночі і захоплено казали "Які великі зірки в Карпатах!", на що він сміється - "Це ж вікна в гірських хатинках!"

Як вийшли ми сюди на третій день походу, так до від'їзду і залишились. Полонина нас полонила :) Там справді було дуже класно, йти більше нікуди не хотілось. І нудно не було: погода змінювалась по кілька разів на день, генеруючи дивовижні картини:

Сонце підіймалось полум'яною ягодою між колосків...

На карті село Осмолода виглядає останнім оплотом цивілізації, де закінчується дорога і починаються лісисті гори без населених пунктів на десятки кілометрів. Який чудовий варіант для походу, коли хочеться відпочити від великих міст з їхнім шумом, ритмом і населенням! Насправді ці маршрути доволі популярні серед туристів, але тоді ми про це не знали :)

В Осмолодій зустріли рятівника і купили у нього карту - новішу і деталізованішу за нашу. До гори Високої наш маршрут відмічався червоними позначками, вперед!..

Угнів відомий тим, що є найменшим містом України. Це вже непогана мотивація, щоб відвідати його. Додайте до цього три великих старих храми, провінційний затишок і щирих мешканців, і матимете ідеальний варіант поїздки вихідного дня!

Серед такого маленького міста костел XVII ст. здається справжнім гігантом. Його пусті величні зали пронизуються протягами, а місцеві жителі вірять, що там живуть привиди. Проте костел має надію на відновлення - дах вкритий новою черепицею, у дворі стоїть каркас куполу для вежі, та найголовніше - самі угнівці переймаються долею храму.

Белз має сподобатись мандрівникам, які люблять атмосферні та затишні міста. А це таки місто, не зважаючи на те, що з краю в край його можна пройти за півгодини неспішної прогулянки.

На центральній вулиці Белза рядочком стали найцікавіші пам'ятки:

величні руїни монастиря домініканів

Як я люблю подорожувати під час великих релігійних свят! Міста і села Західної України здаються такими затишними, тихими, можна неспішно пройтися пустими вулицями, нема такого відчуття, наче поспішаєш у справах - це приємна прогулянка. Саме таким ми і застали Сокаль ранком Зеленої неділі. Сонячне місто було для нас, а для його мешканців було богослужіння.


В зеленому парку сховались руїни синагоги, повз яку поспішають бабусі в нарядних хустинах - до Миколаївської церкви XVI ст. Церква виглядає зовсім новою - рожевою і охайною, хібащо контрфорси і товсті стіни натякають на неспокійне середньовіччя. З її подвір'я відкривається краєвид на долину Західного Бугу, а на іншому його березі має бути дещо неймовірне... проте звідси не роздивитись.

Біля села Русилів протікає потік, на якому шумлять близько десяти водоспадів - великих і маленьких, відкритих і важкодоступних. Сюди привозять цілі автобуси туристів, які шикуються в черги біля кожного водоспаду, щоб сфотографуватись на мобілку.

Природа відіграє тут двояку роль: з одного боку добре, коли багато дерев, з іншого - водоспадам для більшої фотогенічності не вистачає простору і сонячних променів, не кажучи вже про те, що підійти до деяких з них - не проста задача...

Доволі швидко ми дійшли до впадіння струмка в Стрипу і пішли далі, сподіваючись вийти до Язлівця. По описам Блеки це здавалось таким простим... Але я б нікому не радила той шлях :) До того часу, коли ми нарешті вийшли з лісу, ні на який Язлівець уже не залишилось сил.


Проте нагородою нам став такий неймовірний вид на язлівецький замок, що я ані трохи не жалкую про ту виснажливу прогулянку!

Прокинувшись на світанку в Бучачі, ми поїхали на ранковому напівпустому автобусі до Золотого Потоку - по сонячній дорозі, повз сонячні поля, під тінистими лісосмугами. Всього півгодинки, і ми вже в центрі невеличкого селища, біля величезного нецікавого костелу. Звідси видно масивну облуплену будівлю під іржавим дахом - це замок. Якщо з такого ракурсу і можуть виникнути сумніви, що саме це є метою поїздки, то варто обійти замок з іншого боку, і всі сумніви розвіються.

Над росистою галявиною приземисті кам'яні башти виглядають дуже фотогенічно. Ранкове сонце було на нашій стороні і додавало особливої яскравості суворим мурам. До середини ми, нажаль, не потрапили - брама була зачинена. Замок обійшли з усіх сторін, і більше нас тут нічого не затримувало. Але автобус до Бучача буде не скоро - тоді можна пройтись до Русилівських водоспадів, поки сонце не сильно припікає...
Та про це - в окремому дописі ;)

Наприкінці квітня Закарпаття перетворюється на казково-рожеве свято: розквітають сакури! Дерева-букети прикрашають цілі вулиці Ужгорода і Мукачево, та поодинці трапляються в менших містах і селах.

Ми відправились на фотополювання за цим весняним дивом:

З Берегово у нас склалась така історія:

Два роки тому ми приїхали сюди наприкінці велоподорожі по Закарпаттю. Наближався вечір, ми були стомлені і хотіли поселитись в готель, щоб без хвилювань про ночівлю прогулятись містом. Але в одному готелі не було місць, другий нам не сподобався, а про інші ми на той час не знали. Було вирішено залишити знайомство з Берегово на більш сприятливий час, щоб не зіпсувати враження через поганий настрій.

І ось цей час настав - ми повернулись, відкриті для приємних вражень, готові полюбити це затишне напівугорське місто. Але місто мало інші наміри.

Скажімо, якщо б там не було людей, Берегово могло б здатись цілком затишним. Але люди там є, і всі вони палять - скрізь, навіть в кафе. Велика табличка "у нас не палять" нічого не означає, за сизим димом її і не видно. А ще в кафе і ресторанах люблять вмикати жахливу попсу, щоб била по мозку: "туц-туц-туц-туц". Всі, крім нас, почуваються в такому середовищі абсолютно нормально. Мені ніколи не зрозуміти простих людей...


Добре хоч готель ми вибрали не в центрі, можна було добре виспатись. З самого ранку ми виїжджали на прогулянки, повертались ввечері, і самому Берегово майже не приділяли часу - адже так близько є села і містечка з руїнами замків, з виноградниками і лісами, де можна досхочу гуляти на свіжому карпатському повітрі! Нашо нам прокурене місто? :-)


Лише перед від'їздом ми трошки подобрішали, завітавши до кав'ярні "Тотем" - великий вибір заварних чаїв, кавових коктейлів і всяких десертів залишив приємний просвіт в наших спогадах про Берегово. Тож, може, колись і навідаємось сюди знову...

Нещодавня поїздка в це затишне село залишила по собі три яскраві асоціації: морозиво, замок і цигани :-)

Морозивом ми освіжались по дорозі від вокзалу до замку і назад. Замок - він мені взагалі дуже подобається, а цього разу я ще й захотіла сфоткати Замкову гору здалеку. До електрички залишалось дві години, і ми чомусь боялись, що можемо не встигнути. Бажання зробити незвичні фотки було таким сильним, що я бігала як навіжена, щоб здійснити всі задуми і не спізнитись при цьому на поїзд. Пробіглась на пасовисько до корівок (і фотоапарат викликав ажіотаж у пастушків), крутилась навколо калюж, щоб спіймати відображення руїн, шукала квітучі дерева для переднього плану (але не знайшла). Коротше, завдання я перевиконала і ми ще хвилин сорок сиділи на вокзалі :-)

А вже з електрички ми побачили циганський квартал - між глиняно-дерев'яними халупами сушиться дитяча білизна і ходять смугляві циганки в яскравих широких спідницях, прикрашених блистками. Дуже колоритно! Хоча підходити ближче я б не наважилась :-)

В Хусті ми були вже двічі, але ще до існування цьго блогу, тож розкажу про нього зараз.

В цьому маленькому закарпатському місті є пам'ятки, варті уваги:

По-перше, це Замкова гора і руїни фортеці з майже тисячолітньою історією. З її вершини місто як на долоні, а от роздивитись знизу руїни важко - вони з кожним роком все більше заростають деревами.


На схилах Замкової гори причаїлись старі цвинтарі. На одному з них колись росло багато нарцисів, а цього разу ми їх там не побачили...

По-друге, в центрі Хуста височіє готичний храм св. Єлизавети. Він різко контрастує з навколишніми будинками, немов шматочок Трансільванії перенесли в пост-радянський район і відгородили від сучасності кам'яним муром.


Якщо пройти вздовж потічка, то з Трансільванії потрапимо в Чехію, а вірніше, в так званий Чеський квартал, збудований сто років тому. Незвичні охайні будиночки під черепичними дахами, по вузьким вуличкам гасають учні місцевої школи, а в двориках цвітуть вишні. Навіть шкода, що чехи забудували тільки один квартал, а не все місто :-)

Замок Сент-Міклош знаходиться в центрі Чинадієва, і до нього навіть є вказівник. На стіні ж самого замку є напис "museum", що скеровує до дверей, а на дверях - дзвінок. Ну, раз ми вже тут, набираємось нахабності і натискаємо кнопку. Хвилина чекання, і нам відчиняє жінка; дивується, що нас тільки двоє, але впускає до середини. Для нас двох вона з ентузіазмом проводить екскурсію і не забуває нагадувати, що замком володіє художник Бартош - тут він облаштував художню студію і періодично проводить пленери для товаришів по ремеслу, а гроші з продажу їхніх картин йдуть на ремонт замку.

Чому я так акцентуюсь на екскурсії? Бо замок сам по собі - голі кам'яні стіни, дірявий дах, сирі приміщення, вікна без скла. Але: ось в цій кімнаті була спальня Ілони Зріні, де вона зустрічалася з Імре Текелі... а зараз ви пройдете по таємному ходу в стіні... а тут, в башті, стояла гармата, яка оберталась до будь-якої бійниці завдяки рухомій платформі...
І історія оживає: дірка в товщі стіни перетворюється на продуману систему опалення, канава за вікном - на широкий оборонний рів, в залах і переходах плетуться інтриги і вирішуються долі держав, а зворушлива історія про вічне кохання надихає сучасних молодят одружуватись в цьому замку.

Тут немає штукатурки і пластику, сувенірно-продуктових кіосків, немає закритих для туриста дверей і всяких офіційностей - це середньовічний замок як він є, і живе він на ентузіазмі художників і зацікавленості туристів.

Рідкісний позитивний приклад серед українських пам'яток!

Кілька разів ми були в Мукачево, а сюди ніяк не могли добратись, аж поки не вирішили розпочати подорож з палацу-санаторію, не відкладаючи на кінець.
Палац ховається у великому зеленому парку, де пташки на всі голоси сповіщають про весну. Аж ось за деревами визирає черепичний дах зі шпилями і димарями, щедро залитий ранковим сонцем - перед нами постає найгарніша за цю подорож споруда.


До речі, дерева аж ніяк не заважають фотографувати, навпаки - парк сприймається як органічне продовження палацу, пропонуючи багато творчих ракурсів і просто приємну прогулянку. Тут є квітучі магнолії і сакури, мальовниче озеро і навіть міні-зоопарк з косулями, зайцями і незвичними качками.
Можна завітати і до середини палацу - там збереглись комин, люстра і дерев'яні сходи.


Перехожа радянська тьотя намагалась переконати нас, що найбільша краса - в головному корпусі санаторію "Перлина Карпат", адже там відпочивають депутати. У нас явно різні поняття про красу :-) Тож не вагайтесь, їдьте саме сюди, бо цю ідилію варто побачити на власні очі!

Гологори - це, перш за все, пасмо пагорбів, але моя розповідь буде про одноіменне село, в якому збереглось кілька натяків на старовинну історію колишнього міста.

Ще з траси Львів-Золочів можна помітити дивну одиноку колону на далекому пагорбі (якщо знати, куди дивитись ;)). Вона звабила мене своєю таємничістю, і я піддалась на 12-кілометрову прогулянку під неочікувано різким вітром. За переказами, цю колону спорудили над похованням чи то турецького воєначальника, чи то татарського хана, після битви 1498 року. Цікаво, що ні замок, ні костел, що захищали цю землю від турків і татар, не вціліли, а кам'яний стовп і досі стоїть...

Піднявшись від колони на сусідній високий пагорб, щоб зробити кілька знімків, я помітила під ногами розкидані де-не-де каменюки. Що тут було - невже замок? Пройшовши трохи далі, повз вали, я розумію, що це не просто каменюки - це руїни... цвинтаря. Зустрічаються великі обломки надгробків, схожих на єврейські. Ними всіяна вершина пагорба, з якої відкривається чудовий вид на дорогу, що привела мене сюди і скоро поведе назад. Гарно, мабуть, бути похованим з таким краєвидом :-)

Повернувшись до колони, я уважно придивилась до старих колгоспних будівель через дорогу. Чіткий прямокутник валів не залишає сумнівів, що замок був саме там. Нажаль, це все, що залишилось від могутньої фортеці.
Перед прощанням з Гологорами я зазирнула на сільський цвинтар в лісі на пагорбі, а звідти побачила як відправляється маршрутка. Ну і нехай, я все одно збиралася йти пішки :-)

До Годовиці від Оброшина ми йшли польовою дорогою, ламаючи хрусткий лід калюж, спостерігаючи за польотом хижих птахів, сліпнучи від сонця й снігу і посміхаючись від радості. Вже здалеку видно руїни костелу - саме туди ми і йдемо. В оточенні дерев, над озером, храм виглядає дуже мальовничо. Замість даху на стінах ростуть дерева, але місцями ще збереглись розписи і ліпнина. Тут по-провінційному спокійно і затишно... Чомусь я люблю зруйновані костели.


З підвищення головної дороги Годовиці видно наступний пункт прогулянки - костел в Наварії. Ноги скаржаться на твердий асфальт, але йти не довго. Крім того, як на мене, саме з цього ракурсу костел виглядає найкраще, возвишаючись над підсвіченими сонцем очеретяними заростями. Він зберігся краще, ніж його сусід, але не знаю, чи вважати це плюсом... Та і близькість пожвавленої траси мене щось не надихає. Але тут можна легко спіймати маршрутку до Львова - додому :-)

Ось так, яким би генієм ти не був, які б шедеври не створив, тебе не довго будуть пам'ятати, а унікальні творіння будуть руйнуватись в сільській глибинці. Принаймні, в Україні.

Більше світлин - на Picasa

Нарешті вихідний день і сонячна погода стались одночасно! І ми одразу ж поїхали досліджувати околиці Львова і просто гуляти. Палац Шептицьких знайшли без проблем, хоч перший зустрічний дядько, у якого спитали дорогу, нас не зрозумів. Він спочатку махнув рукою кудись вперед, потім подумав і вказав праворуч. Ми так і пішли - прямо і праворуч, і вийшли прямо до головного фасаду палацу. Але з боку парку палац сподобався мені значно більше: жовті стіни під червоним дахом на фоні синього неба, все це яскравішає в сонячному світлі і графічно перекреслюється чорними гілками безлистих дерев. Гарно!

Пройшовши трохи далі, ми підійшли до зоопарку. На жаль, він був зачинений, але крізь сітчасту огорожу можна було роздивитись якихось водоплавних пташок, коника, овечок і зайчиків. А ще - оленів! Зацікавлені новими відвідувачами, вони підходили впритул до огорожі, роздивлялись нас і довірливо просували крізь сітку свої вологі носи :-). Треба буде привезти їм гостинця, і подивитись на інших жителів зоопарку, коли стане тепліше.


Потім ми відправились до церкви, за якою сховався зруйнований костелик з XVIII століття. Його дах вже частково обвалився, а церкву якраз ремонтують. Новий храм гидливо відгородився від помираючого "брата во Христі" низьким парканчиком. Їхнє сусідство виглядає символічним, а через дорогу - цвинтар.


Звідси йде шлях за село - повз залізницю і залиті сонцем чорно-білі поля - до костелів Бернарда Меретина. Під теплим промінням тане сніг, запах сухої трави у вологій землі нагадує Карпати, а повітря таке чисте... Ідеальний день для семикілометрової березневої прогулянки, чи не так?

Більше світлин - на Picasa