У мене на карті місцезнаходження руїн церкви було відмічено зовсім не там, де вони є насправді. Але це виявилось тільки в селі Старичі, коли ми вже сіли в попутну машину до військового дядька і попросили довезти до полігону. По дорозі ми уточнили, що прямуємо до зруйнованої церкви, і тут дядько зупинився: "то вам у Вишеньку треба? еее, дівчата!" Але за кілька секунд у нього з'явився план: він відвіз нас назад в Старичі, висадив, а через п'ять хвилин повернувся на іншій машині... і повіз нас прямо до церкви! Ми ніяковіли через те, що забираємо у чоловіка час і користаємось його добротою, але він повважав своїм обов'язком доставити бідних туристок до місця призначення і не приймав заперечень :)

На пагорбі, що підноситься над зеленими полями і пасовиськами, майже тисячу років тому було укріплене давньоруське місто Тихомль, за яке воювали волинські і галицькі князі та угорські королі. Місто спустошувалось і відроджувалось знову, та врешті решт занепало. Зараз на цьому місці сільські городи, а про буремне минуле нагадують земляні вали городища.

Німецьке місто Гьорліц (Görlitz) від польського Згожелець (Zgorzelec) відділяє невелика річка - по суті, це одне місто, але квиток на поїзд до німецької станції значно дорожчий, тож ми вирішили зекономити і пройти кілька кілометрів пішки. В Згожельці є дві станції, нам здалось логічним вийти на тій, що ближче до кордону. Виходимо... на такій сільській околиці, обабіч станції зеленіють сади і городи... а за кілька метрів вже починається залізничний міст, за яким видніються німецькі будинки.
Коли мета так близько, не хочеться шукати обхідну дорогу! Людей поблизу немає, нас ніхто не бачить... підемо по залізниці? І ми побігли по шпалам, готуючись в будь-яку мить ухилятись від поїзда або виправдовуватись перед залізничниками/поліцією (турісто, ніхт фірштейн дойч! це залізничний міст, а не тротуар, серйозно? це що, кордооон??). Одразу за мостом пірнули в найближчі кущі, а звідти вибрались на вулицю.
Випадкові ранкові перехожі могли спостерігати, як з кущів вибігають дві веселі дівчини і занепокоєно озираються на поліцейську машину і на гвинтокрил в небі...

Вечірній Краків заполонили натовпи гуляючого люду - туристи, відпочиваючі, молодь... тисячі їх! Швидко маневруючи, ми прокладали свій шлях від вокзалу через центр до хостелу, заброньованого заздалегідь. Місто, що вигулькувало за перехожими, здалось мені вражаючим, гарним і пафосним, але суботній вечір - явно не найкращий час для фотосесії. Поки знайшли наш хостел і поселились, сонце ще світило, і ми вирішили ще прогулятись. Але ж не пірнати знову в кишіючі людьми центральні площі? Ми зробимо інакше - підемо до замку!

З Красичина ми повернулись до Перемишля, і одразу пішли гуляти в Старе Місто - мені воно здалось привабливим ще з вікна автобуса. Старі вулички ведуть вгору, до великого францисканського костелу іржавого кольору, який ледве влазить в кадр:

Довжелезна зла черга на українсько-польському кордоні ледве не змусила нас повернути назад. Я справді не вірила, що ми це подолаємо. Але ж я не для того стільки возилась з візою, щоб відступити в останню мить! Перехвилювались, перечекали, перештовхались - і опинились по той бік кордону. Ффух! Маршрутка до Перемишля (Przemyśl), швидка пересадка на автобус до Красичина (Krasiczyn), і ми виходимо прямо біля замкового парку. Тільки тут я дістала з сумки фотоапарат :)

У мене з'явилась нагода поїхати в Польщу в кінці серпня, і постало питання візи.
Мені здавалось, що оформлювати індивідуальну туристичну візу краще через турагенство, бо там мають знати ці процедури, мають домовленості з готелями, оформлюють необхідне страхування, а також займаються всією бюрократією, яку я дуже не люблю. Але, обійшовши штук 10 львівських турфірм, я зрозуміла, що не все так просто. Більшість з них взагалі не займається індивідуальними візами, а ті, хто займаються, пропонують зробити підробні документи, бо мої їх не влаштовують. Проблема в тому, що я прописана в Києві і не працюю, а запрошення з Польщі мені не можуть зробити. Ризикувати з підробними документами, та ще й платити за це не малі гроші, я не хотіла, тож вирішила зробити все самостійно і по-чесному. Насправді це виявилось не так складно, як я боялась. По грошам вийшло десь так:

• Оплата двох готелів - 30+30 євро (та ще 200+200 грн за переказ коштів) 
• Консульський збір - 35 євро
• Відкриття карткового рахунку - 12 євро (Swedbank)
• Довідка від нотаріуса, що чоловік фінансує мою подорож - 100 грн
• Страхування - 60 грн (АХА страхування)
• Довідка про стан рахунку (на якому має бути щонайменше $50/день перебування в країні) - 50 грн
• Набір фотографій - 18 грн
• Всеможливі ксерокопії - кілька грн

Хоч в списку документів довідка з місця роботи була окремим пунктом без альтернативних варіантів, по телефону в консульстві сказали, що підійде заява мого чоловіка про те, що він фінансує подорож (і довідка з його роботи). Крім того, я відкрила власний рахунок в банку, щоб не залишити сумнівів в моєму фінансовому забезпеченні.
Самим проблемним пунктом виявились готелі. Знайти прийнятні варіанти через Booking.com було легко, але кілька днів зайняла переписка з адміністрацією, бо мені треба було не тільки забронювати номер, але і сплатити вартість проживання та отримати факс з підтвердженням оплати. З цим я возилась найдовше, і навіть почала сумніватись, що у мене вийде це зробити. Але один з готелів таки вислав факс, і його після деяких вагань прийняли в консульстві.
Поки оформлювала-збирала-готувала необхідні документи, так хвилювалась, що мені постійно снились пов'язані з цим кошмари - я у снах отримувала факси, подавала документи, виникали всякі проблеми... Навіть подрузі, з якою я поїду, снилось, що до мене в консульстві висувають всякі дивні вимоги :)
Але, врешті-решт, у мене в закордонному паспорті з'явилась перша віза! Я собою пишаюсь :)

Нічним поїздом до Вапнярки, автостопом та автобусом до Ямполя... а як далі? Адже ми десь вичитали, що порому в Ямполі більше нема, найближчий в селі Цекинівка, а туди вдень нічого не їде. Про всяк випадок питаємо у касирки на автостанції, чи можна переправитись в Молдову з Ямполя - так, каже, пором працює! Перепитуємо ще у офіціантки в кафе, де снідали - вона теж підтверджує. Нам пощастило, ми таки потрапимо сьогодні за кордон :)

Крим - найпривабливіша біла пляма на моїй карті подорожей Україною! Я давно сюди хотіла, і таки приїхала. Планів на ці 5 днів було багато, і перший пункт - Балаклава.

Ранковий Севастопольський вокзал, речі в камеру схову, напівпусті тролейбус і маршрутка. Море десь зовсім близько, я це відчуваю...
А ось і Балаклава - старовинне місто на березі схованої бухти. В ньому жили і рибалили таври, його завойовували римляни, розбудовували греки, захоплювали генуезці, і багато інших пригод було :) Зараз Балаклава вважається частиною Севастополя, але сприймається все одно окремо.

Ранок Великодня в Хмельницькому. Кількадесят людей намагаються ловити попутки в напрямку Ярмолинців, занепокоєно озираючись на забиту маршрутку, в якій сидимо ми з чоловіком :). Слідкуємо за картою, щоб не пропустити поворот на Сутківці, але водій ігнорує наше прохання там зупинити і висаджує тільки на околиці Ярмолинців. Кілька кілометрів пішки назад по трасі, а звідти до Сутківців ще кілометрів 5, вздовж поля, під сильним вітром... Півдороги пройшли, а потім біля нас зупинилась машина (хоч ми і не стопили), і молода пара підвезла нас до церкви...

Щоб помилуватись цвітінням закарпатської сакури, варто в 20-х числах квітня поїхати в Ужгород або Мукачево. Обидва міста дуже цікаві і гарні, мають багату історію і старовинні пам'ятки - замки, собори, палаци... І кожне з цих міст має свої особливості і переваги

Ужгород
Вимощені бруківкою вулиці затиснуті поміж чепурних будиночків з цікавими деталями - гуляєш ними від замку до собору, від костелу до синагоги, і дивуєшся: це точно Україна, а не яка-небудь Угорщина? Річка Уж, що перерізає місто навпіл, пропонує ще одне приємне місце для прогулянки - довгі набережні, обсаджені каштанами і липами - наче міні-парки, мало людей і багато лавочок :) Варто час від часу зазирати до кав'ярень, щоб і перепочити, і доповнити враження від міста смаками! За чаєм-кавою і коктейлями рекомендую завітати в "Тотем", а за морозивом - в кафе "Флоренція" на вул. Волошина.

Цього чудового весняного дня я нарешті відвідала ще одну знамениту і давно всім відому пам'ятку Львівщини - Унівську Лавру. Маршрутка з АС-6 їде до Унева цілу годину, майже до самого монастиря. Добре, що мені не довелось від дороги йти пішки крізь все село - краще зберегти сили для подальшої прогулянки.

Не маючи бажання зустріти на шляху монахів/прихожан/туристів, я спочатку пішла фоткати монастир ззовні. Піднялась на пагорб до нової дерев'яної церкви, потім ще вище - о, чудовий панорамний вид! Далі на пагорбі яблуневий садок - затишне тихе місце, де можна провести багато часу, фотографуючи монастир крізь поки що безлисті гілки... Тільки спустившись звідти, побачила табличку "не ходити по саду" - упс :)

Не хочеться сидіти вдома, коли на дворі панує весна! Є чудова нагода відвідати зарослі пам'ятки, які скоро сховаються за зеленню дерев, кущів і чагарників.

Почався мій закинуто-костельний маршрут в Раковці. На початку села гостей зустрічає рак, а трохи далі видніється дерев'яна церква дивної форми. Навколо в обійстях повним ходом йдуть весняні робОти - згрібається і спалюється торішнє листя, ремонтуються паркани... а в небі над селом кружляють лелеки. Недалеко від церкви над будинками визирає кривий черепичний дах з сигнатуркою - о, мені туди!

В Кам'янці-Бузькій ми одразу сіли на маршрутку до Тадані, залишивши райцентр на потім. Перше, що ми побачили по приїзді в село, була струнка башточка, що стоїть поміж господарських споруд колишнього колгоспу, а колгосп, в свою чергу, виник на місці панського маєтку. Ця маленька башточка - все, що залишилось від фільварку Бартманських.

Та це не найцікавіше, що можна знайти в Таданях, тож рушаймо далі, по широкій засніженій вулиці вглиб села.