З висоти польоту...

Зоряний вечір, газон біля автобусної зупинки. Четверо людей стали на коліно і схилили голови. "Іменем вітру... іменем землі... іменем вогню... іменем води, матері всього живого. Віднині ви - барони Ланжготські..."

Той же день, на три години раніше:

пищ-пищ-пищщщь!

Ось так здійснилась ще одна моя мрія - політ на повітряній кулі! Ця подія тричі переносилась через несприятливі погодні умови, та й цього разу ми не сподівались летіти, бо було хмарно і вітряно. Аж раптом приходить смс від пілота: політ відбудеться, місце зустрічі - автобусна зупинка в Перні! Ми ледве встигли на поїзд :) А самі їдемо і вигадуємо запасний план, якщо політ все-таки відмінять.

Потім пілот пояснив, що умови були на межі нелітних і спершу він думав відмінити, але за кілька годин до назначеного часу все ж вирішив летіти.
Крім нас було ще три пасажири - життєрадісні літні люди.
Спільними зусиллями кулю надули, залізли в кошик, але вітер так її хитав, що вся конструкція завалилась на бік. Нічого, посміялись, вирівнялись і... відірвались від землі! Так м'яко, майже непомітно, просто все почало віддалятись...

Моє бажання було пролетіти вздовж всього Палавського хребта і приземлитись біля Мікулова. Але здійснилось бажання іншої пані - пролетіти над Ледніце. А заодно і бажання пілота - пролетіти якомога ближче до мінарету (декоративної оглядової вежі).

Мінарет

Згори все виглядає інакше - впорядкованіше і геометричніше, а горизонт проглядається аж до австрійських Альп. На землі пізня осінь, а в небі над нею - полум'яний захід сонця.

З лісу вибігають косулі і скачуть через поле, виблискуючи білими попками в сутінках. Велосипедист зупиняється на доріжці, щоб подивитись на аеростат, а ми машемо йому з кошика і кричимо "агой". Торкаємось верхівок дерев...

Мікулов

Посадка була жорсткою, на великій швидкості ми чіркнули об землю і сіли на скошеному кукурудзяному полі. Вітер ще смикав кулю і наш кошик завалився спершу на один бік, потім на інший. Доки ще не всі оговтались і вилізли, одна пані попросила пілота сфотографувати цю сцену. Він казав, що зазвичай куля приземляється значно легше, а жіночки тільки сміялись і казали що так веселіше :)

Всі разом ми спакували кулю і завантажили на машину, після чого нас відвезли на місце зустрічі - за 25 кілометрів. Там відбулась посвята в повітроплавці. Тепер я - офіційно - баронеса Ланжготська і мені, разом з трьома іншими посвяченими, належить той клаптик землі біля села Ланжгот, на який ми гепнулись з неба :)

Це незабутні враження. Але треба буде їх освіжити за декілька років ;)

Руїни Дівочого замку