Пункевні печери (Punkevní jeskyně)

Я ніколи раніше не була в печерах. Ну таких, серйозних, глибоких, зі сталактитами. Та й особливої цікавості не було. Але недалеко від Брна є знаменитий Моравський карст, і коли подруга запропонувала туди поїхати, я не відмовилась - в будь-якому випадку там є ліс зі скелями, де восени має бути гарно і без печер.

Ми дістались інформаційного центру над пропастю Мацоха, купили квитки на найповніший варіант екскурсії по Пункевним печерам, і дізнались що вхід розташований внизу, біля підніжжя скель, на яких ми зараз стоїмо. Я це не врахувала при плануванні поїздки, бо ж на карті це виглядає не так очевидно ;) Але до екскурсії ще залишалось майже три години, тому це не проблема - навпаки, погуляємо по заповіднику.

Існує три варіанти спуску - канатна дорога, чудо-поїзд, і пішохідна стежка. Остання є безкоштовною і надзвичайно мальовничою. Особливо восени, коли земля встелена жовтим листям і сонце пробивається крізь дерева. По дорозі ми помилувались видами з двох оглядових майданчиків над пропастю Мацоха. Скоро будемо дивитись звідти знизу вгору!

До входу в печери ми прийшли заздалегідь і стали біля самих дверей, щоб йти попереду і першими сісти в човен. Але тут підійшла група туристів з Польщі, і контролер сказала їм "підете першими"! Ми зароптали і завозмущались собі під ніс. Та потім зрозуміли, що вони підуть окремою групою - ура, ми таки будемо попереду! Коли поляки зникли в коридорі, підійшов другий екскурсовод і повів нашу групу слідом за ними.

В першому ж залі печер моя щелепа відвисла до підлоги - як же тут гарно! Ніякі зображення не можуть передати цієї особливої краси. Сталактити і рельєфи печер підсвітлюються, але самих ламп не видно і світло не б'є в очі, тому не одразу усвідомлюєш, що воно штучне. Але екскурсовод на кілька секунд вимкнув освітлення, щоб ми побачили те, що і перші дослідники, тобто... взагалі нічого! З тих пір я постійно намагалась уявити себе на місці першопрохідців, чиї лампи вихоплюють з темряви неочікувані сталактити і тривожать кажанів...

Я дуже хотіла сфотографувати ці нереальні види, але не купила дозвіл. Хоча он люди фоткають на смартфони і планшети, а чим я гірше? Теж дістаю мобілку, спостерігаю за реакцією гіда - він не має нічого проти. Ну що ж, нахабніти так нахабніти! Швидко налаштовую дзеркалку на темні кадри без штативу і знімаю все на шляху. В результаті це виявилась єдина печера, де я зробила хороші фотографії. І через це отримала вдвічі більше задоволення від екскурсії :)

Один з тунелів вивів до холодного денного світла - ми опинились на дні пропасті Мацоха. Власне, це теж була печера, одна з найбільших в цьому лабіринті, але у неї обвалилась стеля. Тепер скелясті стіни пропасті рясно вкриті мохом.

Гід розказав ще один моторошний факт. Мальовнича пропасть Мацоха, з глибиною 138 м, є популярним місцем для самогубств. Декілька людей на рік стрибають з верхнього оглядового майданчика і розбиваються об каміння. На землистому схилі досі видно "стежку" - слід падіння нещодавнього романтика...

Окрім шляху, яким ми вийшли на дно пропасті, є ще один - підземна річка. Настав той момент, для якого ми і намагались триматись попереду групи! І ми таки сіли в човен одними з перших :) Я одразу підготувала фотик, проігнорувавши слова гіда про те, що тут фотографувати не можна через небезпеку залишити свій скальп на низько нависаючих стінах. Я буду увааажною, чесно ;)

Ми пропливали під кам'янистими утвореннями чудернацької форми, під низькими стелями і глибокими тріщинами між камінням, бачили інші відгалуження тунелів, утворені річкою, що прокладала свій шлях крізь скелі до поверхні... Човгали бортами об стіни, проводили пальцями по холодному камінню...

Була ще одна зупинка на маршруті - печера "Казковий зал" зі сталактитами дивовижних форм, які нагадують казкові декорації. На той момент я була вже переповнена враженнями і втомилась дивуватись :)

Коли ми випливали назовні, гід продовжував розповідь, і тільки тут я оцінила акустику печер. Під кам'яним склепінням кожне слово звучало чітко і без зусиль, та за кілька секунд, що відділяли нас від відкритого простору, голос згас і розчинився у вирі інших звуків поверхні!

В захваті від усього побаченого, ми на автопілоті пішли до виходу з ущелини, обговорюючи враження. Я проводжала поглядом кабінки канатної дороги, що пропливали над головою, і заздрила їх пасажирам, передчуваючи довгий підйом по стежці... А хоча, чому відмовляти собі в задоволенні, якщо ми вже тут! Вимикаю жабу і вмикаю авантюризм :)
Прошу в касі дорослий квиток. Касир уважно дивиться на мене: "Дорослий, точно? Не студентський?" - "Але у мене немає документу", скромно відповідаю я і строю глазкі. "Та нічого", каже касир і дає мені студентський квиток, в півтора рази дешевший за дорослий. Як добре знову відчути себе молодою :-D

Ми піднімались над барвистими деревами в сонячному світлі і дивились з вікна кабінки на ущелину, по якій щойно йшли. Десь в надрах цих могутніх скель ховаються лабіринти печер, протікають підземні ріки, сплять кажани і, краплина за краплиною, ростуть сталактити...

Раніше я ігнорувала печери, не включала їх в свої маршрути. Та цей день змінив моє ставлення і відкрив дивовижний підземний світ, який захоплює не менше, ніж середньовічні замки!