Країна старих міст

Висічка

2012-01-26T11:14:00.000+02:00

Взагалі-то, після Кривчого ми збирались їхати до Новосілки (за принципом "спершу найвіддаленіші об'єкти"), але якраз відправлявся автобус в напрямку Висічки, тож ми без довгих роздумів підкорегували плани :)
Як виявилось, село, в яке ми приїхали - це Пищатинці, а Висічка - вгорі над ним. Місцева жіночка, що вийшла з автобусу разом з нами, провела нас на замкову гору по стежці, розповідаючи на ходу про пам'ятки села... А ми намагались не те, що не відставати, а хоча б не падати в сніг, виснажені стрімким підйомом :)

Піднялись на вершину пагорба - захекані, в очах мерехтить - і пішли до руїн замку, що міцно вчепились за край мису над урвищем. Залишилось від пам'ятки не дуже багато - півтори башти і ще кілька каменюк, але мальовничість краєвидів все компенсує. Село внизу - наче макет з іграшковими будиночками, його обступили засніжені пагорби з чорними деревами, а згори за цим спостерігає сонце крізь хмари...

Тут є простір, якого мені не вистачало в Кривчому, тут так вільно дихається... Я дуже люблю такі місця, де зруйновані пам'ятки дивляться з пагорбів на обширні краєвиди, і я можу дивитись разом з ними... Схоже, що у мене з'явилось ще одне улюблене місце :)

А трохи далі від руїн замку стоїть костел, теж зруйнований. Дах давно обвалився, вхід забитий дошками, всередині все заросло кущами, а за ними на протилежній стіні видно залишки різьбленого вівтаря. Від костелу йде дорога вниз, і нам пора по ній спуститись в Пищатинці, щоб звідти їхати далі - в Новосілку.

Тепер уже небо повністю затягнулось хмарами, які принесли лапатий сніг і перетворили сільський пейзаж на казку. В цій казці ми довго стояли на узбіччі дороги, аж поки нас не підібрала попутка. З вікна машини я бачила, як небо знову розвиднюється, і думала: як класно, коли обставини втручаються в плани і змінюють їх на краще! Адже, якщо б ми спершу поїхали в Новосілку, то не застали б у Висічці променів сонця, які так прикрашали тутешні зимові краєвиди... а то і взагалі потрапили б під снігопад :)

Кривче

2012-01-25T14:27:00.000+02:00

Автобус з Тернополя підвіз нас до самісінького замку - стіна з двома баштами височіє прямо над дорогою. Вийшли на засніжене узбіччя, розморені довгою дорогою після безсонної ночі - а надворі сонце світить всупереч всім прогнозам! Моя перша подорож в цьому році почалась вдало, і я радісно побігла топтати сніг навколо фортеці.

Колись вона була квадратною, з баштами на всіх кутах і системою ровів, і виглядала ласим шматочком для завойовників - тут бились турки, татари, козаки і поляки. Вікіпедія змінює свою думку щодо неприступності замку з кожним абзацом:
"Замок був одним з найкращих обороноздатних замків того часу на Східному Поділлі";
"Вдало вибране місце робило його неприступним";
"Замок багато разів займали татари і турки";
"Взагалі, його досить часто брали чи то штурмом, чи то облогою" :-D

Як минули воєнні часи, замок перебудували на маєток, а потім і взагалі розібрали більшу його частину на господарські потреби. А шо, турки більше не нападають, а будинки і дорогу будувати з чогось треба! До наших часів вдалось зберегти дві башти з муром між ними, а на одну з них ще й євро-дах начепили. Тепер це - пам'ятка архітектури державного значення, ніхто її не розбирає, сюди возять туристів по дорозі до печери "Кришталева". Сам по собі замок симпатичний і приємний, але цивілізація обступає його занадто тісно, не залишаючи місця для атмосфери старовини і таємничості...

Коли закінчились всі ракурси для фото, а пальці на ногах змерзли до болю, ми зайшли в магазин попити гарячого чаю. Ну, перший пункт маршруту можна відмічати виконаним! Ще деякий час померзли на узбіччі дороги, поки нас не підібрав автобус до Борщева, а звідти одразу пазік на Висічку - зимова подорож триває!

Автостопом до розстріляної церкви

2011-10-04T12:29:00.000+03:00

У мене на карті місцезнаходження руїн церкви було відмічено зовсім не там, де вони є насправді. Але це виявилось тільки в селі Старичі, коли ми вже сіли в попутну машину до військового дядька і попросили довезти до полігону. По дорозі ми уточнили, що прямуємо до зруйнованої церкви, і тут дядько зупинився: "то вам у Вишеньку треба? еее, дівчата!" Але за кілька секунд у нього з'явився план: він відвіз нас назад в Старичі, висадив, а через п'ять хвилин повернувся на іншій машині... і повіз нас прямо до церкви! Ми ніяковіли через те, що забираємо у чоловіка час і користаємось його добротою, але він повважав своїм обов'язком доставити бідних туристок до місця призначення і не приймав заперечень :)

Опинившись біля зруйнованої церкви, ми зрозуміли, що сюди справді варто було їхати. Хоч це і не пам'ятка архітектури, і не старовинна споруда, але це дуже незвичайне місце з незвичайною історією. Якщо ви подивитесь на ділянку карти між селищами Магерів, Немирів, Верещиця і Папірня, то помітите, що тут немає жодного населеного пункту. Колись там були села, але перед другою світовою війною їх мешканців виселили, щоб зробити військовий полігон. Усі споруди зрівняли з землею, церква села Вишенька Велика стала мішенню для танків, і саме в результаті учбових обстрілів набула свого химерного вигляду.

Зараз її просто облишили - не доруйновують і не відбудовують, лиш іноді тут збираються віруючі та заїжджають туристи. Але, знаєте, якби ця церква не була зруйнована, я б сюди і не потрапила - це один з тих випадків, коли саме руйнація робить споруду цікавою. А ще тут дуже гарна природа - в усі боки від церкви простягаються степи й ліси, м'які колоски мерехтять на фоні строкатих дерев... І нема більше ознак цивілізації крім церкви і дороги.

В передчутті довгого шляху по цій дорозі до найближчого села ми вирішили трохи посидіти в тіні дерева біля руїн, підкріпитись і помилуватись краєвидами. Хвилин за 10 чуємо, що наближається машина - підхоплюємось з місця і стопимо її. Військовий їде по справам в Добросин, і підвозить нас до траси на Львів - по розбитим і затишним міжсільським дорогам, під арками жовто-зелених крон, що тихо кидають листочки під колеса...

На початку ця подорож мала всі шанси стати провальною невдачею, але склалось все так, що я досі дивуюсь нашому везінню :) Кращого осіннього дня годі й уявити!

Тихомель

2011-09-23T12:06:00.000+03:00

На пагорбі, що підноситься над зеленими полями і пасовиськами, майже тисячу років тому було укріплене давньоруське місто Тихомль, за яке воювали волинські і галицькі князі та угорські королі. Місто спустошувалось і відроджувалось знову, та врешті решт занепало. Зараз на цьому місці сільські городи, а про буремне минуле нагадують земляні вали городища.

А за валами, на іншій частині пагорба, височіє дивна споруда. Це - єдина в Україні пам'ятка, що залишилась від єретиків-аріан. Вони будували такі башти-каплиці на місці своїх поховань в XVI-XVII ст.
Тут, над смугами городів, над листям кукурудзи, зруйнована каплиця виглядає таємничим прибульцем з іншого часу й іншого світу і створює атмосферу навколо себе.

Далеко внизу пасеться худоба, плавають качки в Горині, придорожні тополі на горизонті пришпилюють небо до землі. Колись тут відбувалась історія, а зараз так спокійно і затишно, що не хочеться звідси йти...

Гьорліц. Дрібні історії з Німеччини

2011-08-30T20:09:00.037+03:00

Німецьке місто Гьорліц (Görlitz) від польського Згожелець (Zgorzelec) відділяє невелика річка - по суті, це одне місто, але квиток на поїзд до німецької станції значно дорожчий, тож ми вирішили зекономити і пройти кілька кілометрів пішки. В Згожельці є дві станції, нам здалось логічним вийти на тій, що ближче до кордону. Виходимо... на такій сільській околиці, обабіч станції зеленіють сади і городи... а за кілька метрів вже починається залізничний міст, за яким видніються німецькі будинки.
Коли мета так близько, не хочеться шукати обхідну дорогу! Людей поблизу немає, нас ніхто не бачить... підемо по залізниці? І ми побігли по шпалам, готуючись в будь-яку мить ухилятись від поїзда або виправдовуватись перед залізничниками/поліцією (турісто, ніхт фірштейн дойч! це залізничний міст, а не тротуар, серйозно? це що, кордооон??). Одразу за мостом пірнули в найближчі кущі, а звідти вибрались на вулицю.
Випадкові ранкові перехожі могли спостерігати, як з кущів вибігають дві веселі дівчини і занепокоєно озираються на поліцейську машину і на гвинтокрил в небі...

Трохи поблукавши по пустим ранковим вулицям, ми вийшли в Старе Місто. Сонячні площі тільки починають прокидатись - відкриваються кав'ярні, група туристів слухає екскурсовода біля фонтану, шумлять поодинокі машини. Ми теж захотіли долучитись до прокидання міста і випити по горнятку запашної кави! Вивіска однієї з кав'ярень пропонувала зробити це за 1.10€ - прийнятно, якщо це не малюсіньке еспресо. Питаємо у офіціанта, він показує кавову чашку середнього розміру - це буде кава за 1.10€, і високу склянку - це буде латте за 2.40€. -Це вже дорого, давайте звичайну каву. -А ви звідки, питає офіціант, з Польщі? -Ні, з України! -Ааа, Україна :) Може, хочете каву з молоком?
На літній терасі, що ховається від ранкового сонця у старій вуличці, ми пили смачнющу каву-латте з молочною пінкою у високих склянках - за 1.10€ :)

Тепер можна спокійно гуляти містом. Заблукати в Гьорліці дуже приємно - йдеш собі через площу Obermarkt до башти, звідти до костелу, виходиш на іншу площу, занурюєшся у вузеньку бічну вуличку, де чепурні будиночки ховають від погляду шпиль ратуші, яка має бути десь зовсім поряд... Завертаєш до наступної вулички - може, вона приведе до мети? Йдеш, милуєшся теплими кольорами тінистої сторони вулиці, наче будинки самі випромінюють світло... потім озираєшся, і розумієш, що ти вже проходив тут, тільки в інший бік! Ось знову над дахами визирає ратуша-орієнтир, залишилось пройти під аркою старого будинку, щоб вийти на Untermarkt. Літні кав'ярні, фонтан-Нептун, кольорові будинки з галереями, і у кожного з них, напевно, є своя цікава історія, яку екскурсоводи розказують туристам, а я собі фотографую площу і ратушу з-під арок галерей...

Як стверджує Ксюша, Гьорліц - це звичайнісіньке німецьке місто, нічого особливо визначного. Мабуть, тому тут збереглась неповторна затишна атмосфера, яку втрачають туристичні мекки. І лише тут, за всю подорож, у мене виникла думка, що в цьому місті я б залюбки жила :)

Краків

2011-08-28T21:03:00.006+03:00

Вечірній Краків заполонили натовпи гуляючого люду - туристи, відпочиваючі, молодь... тисячі їх! Швидко маневруючи, ми прокладали свій шлях від вокзалу через центр до хостелу, заброньованого заздалегідь. Місто, що вигулькувало за перехожими, здалось мені вражаючим, гарним і пафосним, але суботній вечір - явно не найкращий час для фотосесії. Поки знайшли наш хостел і поселились, сонце ще світило, і ми вирішили ще прогулятись. Але ж не пірнати знову в кишіючі людьми центральні площі? Ми зробимо інакше - підемо до замку!

Вавель гріється в помаранчевих променях низького сонця, під його могутніми стінами на набережній Вісли теж гуляє народ - хто ходить пішки, хто їздить на роликах і велосипедах, хто просто сидить на траві, а найбільше людей скупчилось біля статуї дракона, який щогодини видихає струмінь вогню, на радість дітям і туристам. Ми йдемо далі, до подвір'я замку. Башти, палаци-музеї, величний катедральний собор, оглядовий майданчик... Тут по-вечірньому тихо і спокійно.
Полум'яне сонце скотилось за обрій, і вже в сутінках ми повернулись до хостелу.

Щойно світанок почав проганяти холодні тіні зі Старого Міста, ми пішли на площу Ринок, озброєні фотоапаратами. О, як тихо і пусто! Зграї голубів пролітають над площею, якраз коли я цього не очікую, і ці фотографії виходять змазаними; з-під галерей спостерігаю за двірником, що підмітає площу на фоні готичного костелу; захоплюю в кадр парасолі кав'ярень, де теж наводять порядки... таке враження, що тут всю ніч тривали народні гуляння. Цю думку підтверджує компанія молодиків, що зигзагами перетинають площу і вигукують щось невнятне. Ну, буває... Йдемо подалі від них, але тут з усіх вулиць починають виходити такі ж неконтрольовані елементи! Ясно - генделики позакривались на світанку і вигнали своїх відвідувачів надвір. Нетверезі хлопці вважали своїм обов'язком до нас звернутись - чи то познайомитись, чи то запропонувати свої послуги - але ми неввічливо пришвидшували крок :)
З фотосесією центральних площ і вулиць справились швидко, і у мене на обличчі блукала невпевнена посмішка: враження від Кракова залишились одночасно і гарні і стрьомні. В одну мить місто всміхається мені сонячними зайчиками вікон і ліхтарів, а в наступну - лякає зненацькими п'яними неадекватами, битими пляшками і плямами крові на землі...

Після світанкової прогулянки ми повернулись в хостел, поснідали, зібрали речі і вже з рюкзаками пішли далі. Пройшли по набережній з чудовим видом на Вавель і завернули в єврейський квартал "Казімєж" - там мало б бути цікаво і затишно, але сотні машин і туристів завадили це відчути. Полуденне сонце і важкі рюкзаки нав'язують думку, що знайомство з Краковом пора завершувати, і вирушати на вокзал - на нас чекає Вроцлав!

До зустрічі, Краків, дивне місто :)

Перемишль

2011-08-27T22:55:00.035+03:00

З Красичина ми повернулись до Перемишля, і одразу пішли гуляти в Старе Місто - мені воно здалось привабливим ще з вікна автобуса. Старі вулички ведуть вгору, до великого францисканського костелу іржавого кольору, який ледве влазить в кадр:

потім вище - до колишнього єзуїтського храму (тепер це кафедральний собор Української греко-католицької церкви):

поворот і знову вгору - ще один костел, готична катедра:

тиха вулиця веде ще вище, і на самій горі, як годиться, розташувався замок - невеликий і симпатичний, але, на жаль, на реставрації:

Звідти вниз, по тим самим вуличкам, повз площу з годинниковою вежею і костел реформатів - до вокзалу. За цю коротку прогулянку Перемишль здався мені затишним і цікавим галицьким містом, якому варто приділити більше уваги, і ходити без важких рюкзаків ;)

Красичин

2011-08-27T19:45:00.035+03:00

Довжелезна зла черга на українсько-польському кордоні ледве не змусила нас повернути назад. Я справді не вірила, що ми це подолаємо. Але ж я не для того стільки возилась з візою, щоб відступити в останню мить! Перехвилювались, перечекали, перештовхались - і опинились по той бік кордону. Ффух! Маршрутка до Перемишля (Przemyśl), швидка пересадка на автобус до Красичина (Krasiczyn), і ми виходимо прямо біля замкового парку. Тільки тут я дістала з сумки фотоапарат :)

У великому зеленому парку сяє на сонці білий замок-палац. У XVI ст. він будувався як справжній оборонний замок на місці дерев'яного укріплення, та вже в наступному столітті його перебудували на палац - бійниці стали вікнами, розширились житлові споруди, мури декорувались. Резиденцію оточили бастіонами і ровами, але і їх розрівняли у XIX ст. Друга світова війна забрала у замка весь декор приміщень і меблі. Цікаво, що тоді показують туристам всередині... Ми ж оглядали замок тільки ззовні - він доволі фотогенічний, хоч і занадто охайний як на мій смак :)

Оточуючий парк дуже затишний і мальовничий, в затінку під деревами багато вільних лавочок, качки у ставку перетинають віддзеркалення білих веж. Краса!

Перша віза "Шенген" - самостійно

2011-08-19T19:47:00.000+03:00

У мене з'явилась нагода поїхати в Польщу в кінці серпня, і постало питання візи.
Мені здавалось, що оформлювати індивідуальну туристичну візу краще через турагенство, бо там мають знати ці процедури, мають домовленості з готелями, оформлюють необхідне страхування, а також займаються всією бюрократією, яку я дуже не люблю. Але, обійшовши штук 10 львівських турфірм, я зрозуміла, що не все так просто. Більшість з них взагалі не займається індивідуальними візами, а ті, хто займаються, пропонують зробити підробні документи, бо мої їх не влаштовують. Проблема в тому, що я прописана в Києві і не працюю, а запрошення з Польщі мені не можуть зробити. Ризикувати з підробними документами, та ще й платити за це не малі гроші, я не хотіла, тож вирішила зробити все самостійно і по-чесному. Насправді це виявилось не так складно, як я боялась. По грошам вийшло десь так:

Оплата двох готелів - 30+30 євро (та ще 200+200 грн за переказ коштів)
Консульський збір - 35 євро
Відкриття карткового рахунку - 12 євро (Swedbank)
Довідка від нотаріуса, що чоловік фінансує мою подорож - 100 грн
Страхування - 60 грн (АХА страхування)
Довідка про стан рахунку (на якому має бути щонайменше $50/день перебування в країні) - 50 грн
Набір фотографій - 18 грн
Всеможливі ксерокопії - кілька грн

Хоч в списку документів довідка з місця роботи була окремим пунктом без альтернативних варіантів, по телефону в консульстві сказали, що підійде заява мого чоловіка про те, що він фінансує подорож (і довідка з його роботи). Крім того, я відкрила власний рахунок в банку, щоб не залишити сумнівів в моєму фінансовому забезпеченні.
Самим проблемним пунктом виявились готелі. Знайти прийнятні варіанти через Booking.com було легко, але кілька днів зайняла переписка з адміністрацією, бо мені треба було не тільки забронювати номер, але і сплатити вартість проживання та отримати факс з підтвердженням оплати. З цим я возилась найдовше, і навіть почала сумніватись, що у мене вийде це зробити. Але один з готелів таки вислав факс, і його після деяких вагань прийняли в консульстві.
Поки оформлювала-збирала-готувала необхідні документи, так хвилювалась, що мені постійно снились пов'язані з цим кошмари - я у снах отримувала факси, подавала документи, виникали всякі проблеми... Навіть подрузі, з якою я поїду, снилось, що до мене в консульстві висувають всякі дивні вимоги :)
Але, врешті-решт, у мене в закордонному паспорті з'явилась перша віза! Я собою пишаюсь :)

Молдовська квітка над Дністром

2011-07-24T21:26:00.002+03:00

Нічним поїздом до Вапнярки, автостопом та автобусом до Ямполя... а як далі? Адже ми десь вичитали, що порому в Ямполі більше нема, найближчий в селі Цекинівка, а туди вдень нічого не їде. Про всяк випадок питаємо у касирки на автостанції, чи можна переправитись в Молдову з Ямполя - так, каже, пором працює! Перепитуємо ще у офіціантки в кафе, де снідали - вона теж підтверджує. Нам пощастило, ми таки потрапимо сьогодні за кордон :)

Привітні прикордонники ставлять в моєму закордонному паспорті перші штампіки (так, можна мене вітати!), і стара плавуча платформа доставляє нас на протилежний берег Дністра. Вказівник Cosăuţi, румунська мова, леї замість гривень - ось ми і в іншій країні! Хоча краєвиди тут звичні - тихе зелене село, пострадянське місто з хрущовками, обширні поля, залатані дороги, ну і часткова російськомовність :)

Автостопом доїхали до міста Сороки (Soroca) - тут є фортеця, головна мета подорожі (окрім, власне, перетину кордону). Перша фортеця на цьому місці була дерев'яна, її збудував в 1499 році Стефан III Великий (саме він зображений на всіх молдовських леях) для оборони від турків і татар. Кам'яною вона стала в 1543 - 1546 роках, і з тих часів не змінювалась. А на аерознімках фортеця по формі нагадує квітку.

Насправді фортеця доволі маленька, якою б масивною вона не виглядала на фотографіях, але і стіни товщиною 3,5 метрів - це не жарти! Зайшовши до середини, потрапляємо на кругле подвір'я з криницею, звідти по сходам і галереям можна потрапити майже в усі приміщення фортеці - башти, церкву, імпровізовані музейні кімнати. З бійниць у стінах видно будинки і церкви Сорок, Дністер і Україну на протилежному березі.

Ще з цікавинок у Сороках є циганський квартал... Якщо ви очікуєте побачити там брудні халупи, то здивуєтесь: що не будинок, то палац - три поверхи, балкони, колони, декоративні елементи і дахи з фігурної бляхи! Ми туди потрапили випадково, шукаючи ракурс на фортецю і Дністер, але задум не вдався, бо багатоповерхівки знизу затуляли вид.

Потинялись ще трохи по спекотному місту і вирушили назад в Україну. З Сорок прямо до порому нас підвезли молоді люди, "чтоб не говорили, что молдаване плохие!" :). Українські прикордонники, ставлячи штампи, спитали, чи сподобалось нам в Сороках. Касирка на автостанції в Ямполі поцікавилась, як ми з'їздили в Молдовію. Офіціантка в кафе теж розпитала про поїздку. Ми всім відповідали, що подорож нам сподобалась, і це щира правда :)

Балаклава

2011-07-01T18:06:00.001+03:00

Крим - найпривабливіша біла пляма на моїй карті подорожей Україною! Я давно сюди хотіла, і таки приїхала. Планів на ці 5 днів було багато, і перший пункт - Балаклава.

Ранковий Севастопольський вокзал, речі в камеру схову, напівпусті тролейбус і маршрутка. Море десь зовсім близько, я це відчуваю...
А ось і Балаклава - старовинне місто на березі схованої бухти. В ньому жили і рибалили таври, його завойовували римляни, розбудовували греки, захоплювали генуезці, і багато інших пригод було :) Зараз Балаклава вважається частиною Севастополя, але сприймається все одно окремо.

Гору над Балаклавою увінчують руїни генуезької фортеці Чембало. Туди веде стрімка стежка між сухими травами, де стрибають величезні цвіркунчики. Піднімаюсь до самої верхньої башти і бачу внизу безкрає синє море, в якому плавають човни і пірнають дельфіни! Відпускаю щиру радість з ланцюжка сумнівів - я справді тут, нарешті :)

Фортеця дуже фотогенічна, адже фоном їй слугують море і скелясті гори. Приємне враження доповнює ранкова погода: сильний вітер, тепле (але не пекуче) сонце, ну і відсутність туристів. Хіба що трохи заважають риштування, що їх звели після обвалу частини башти у 2008 році, але реставрація вже давно не ведеться...

Ще в Балаклаві є база підводних човнів, яка зараз функціонує як музей, але я там не була. Можливо іншим разом ;)

Сутківці

2011-04-30T14:27:00.047+03:00

Ранок Великодня в Хмельницькому. Кількадесят людей намагаються ловити попутки в напрямку Ярмолинців, занепокоєно озираючись на забиту маршрутку, в якій сидимо ми з чоловіком :). Слідкуємо за картою, щоб не пропустити поворот на Сутківці, але водій ігнорує наше прохання там зупинити і висаджує тільки на околиці Ярмолинців. Кілька кілометрів пішки назад по трасі, а звідти до Сутківців ще кілометрів 5, вздовж поля, під сильним вітром... Півдороги пройшли, а потім біля нас зупинилась машина (хоч ми і не стопили), і молода пара підвезла нас до церкви...

Так, це та сама Покровська церква-фортеця XV століття, що в підручниках з історії приводиться як приклад оборонних храмів. Дуже гарна, симетрична, з трьома рядами бійниць на другому ярусі, під новим ґонтовим дахом. Після недавньої реставрації церква набула гармонійного вигляду - це один з тих нечастих випадків, коли українська пам'ятка після ремонту виглядає краще, ніж до нього. Обійшли її по колу вздовж огорожі, знайшли лаз на подвір'я, але сама церква зачинена - можна лиш зазирнути крізь решітку в тьмяні нутрощі... Там має бути цікава архітектурна деталь - стовп по центру, на який спираються склепіння. Внутрішнє приміщення церкви здається неочікувано маленьким - це через товсті стіни, в яких мають бути ще й внутрішні ходи. На подвір'ї мою увагу привернула дзвіниця - підвішений шматок залізничної рейки золотого кольору. Виглядає смішно, але звучить гарно :)

Біля церкви є магазин, який на диво виявився відчиненим - там ми купили смаколиків на сніданок. Продавець запропонував чаю-кави, "бо я бачу, ви не місцеві" - дрібниця, але приємно. Та ми пішли до руїн замку. Від нього залишилась одна з чотирьох веж на пагорбі - масивна, щербата... Зараз в ній знаходять прихисток хіба кущі, що густо поросли всередині. Атмосферу цього старовинного місця нам трохи псували хлопець з дівчиною, що дооовго бігали навколо башти і фоткали одне одного на мильничку. Та невдовзі всіх з пагорбу прогнав сильний вітер.

Перш ніж покинути Сутківці, ми завітали на місцевий цвинтар, щоб звідти сфотографувати церкву. За сучасними похованням виявилась велика зелена галявина, де з трави визирали кілька кам'яних хрестів - старе кладовище. Там гарно і затишно, і звідти справді відкривається чудовий вид на село з церквою.
Знайомство з Сутківцями можна було б вважати ідеальним, якби не сильний вітер...

Ще фоторгафії

Сакура-2011: Ужгород vs Мукачево

2011-04-29T15:26:00.010+03:00

Щоб помилуватись цвітінням закарпатської сакури, варто в 20-х числах квітня поїхати в Ужгород або Мукачево. Обидва міста дуже цікаві і гарні, мають багату історію і старовинні пам'ятки - замки, собори, палаци... І кожне з цих міст має свої особливості і переваги

Ужгород
Вимощені бруківкою вулиці затиснуті поміж чепурних будиночків з цікавими деталями - гуляєш ними від замку до собору, від костелу до синагоги, і дивуєшся: це точно Україна, а не яка-небудь Угорщина? Річка Уж, що перерізає місто навпіл, пропонує ще одне приємне місце для прогулянки - довгі набережні, обсаджені каштанами і липами - наче міні-парки, мало людей і багато лавочок :) Варто час від часу зазирати до кав'ярень, щоб і перепочити, і доповнити враження від міста смаками! За чаєм-кавою і коктейлями рекомендую завітати в "Тотем", а за морозивом - в кафе "Флоренція" на вул. Волошина.

Сакура росте по всьому Ужгороду - на проспектах, набережних, в парках, а особливо гармонійно вона виглядає у маленьких вуличках і провулках і в районі вул. Довженка. Приємно, що місто цінує і розвиває свою квітучу особливість: багато де можна побачити молоді саджанці, і нещодавно була закладена начебто найдовша у Європі алея сакур, що простягається Київською і Слов'янською набережними.

Мукачево
Славиться, перш за все, своїм великим фотогенічним замком. Шкода тільки, що він на околиці міста, а не в центрі. Зате в центрі є пішохідний трикутник (пл. Миру, вул. Пушкіна, вул. Федорова) - там і ратуша, і костел св. Мартина, і палац Ракоці та Шенборнів. Строкаті вітрини, багато гуляючого люду, іноді трапляються цигани і жебраки, які трохи псують враження. Тоді не надовго (а можна й надовго) сховатись в кафе "Білочка", де є великий вибір чаїв і десертів, і затишний другий поверх ;) Або в кофєйню "Time" на пл. Миру - там теж багато смаколиків і чудова кімната для непалящих.

І від сакури тут враження інші - замість невеличких рожевих оазисів по всьому місту тут можна потрапити на одну довгу вулицю Маргітича (кол. Московська), яка вся потопає в рожевому цвіті, на скільки погляд дістає! Є, правда, й інші квітучі вулички в інших районах, але після цієї вони вже не сприймаються :)

Найкращим варіантом буде відвідати обидва міста! А якщо не ходити по музеям і до віддалених пам'яток, це легко встигнути і за один день ;)

Більше світлин - на Picasa

Покинуті костели Пустомитівщини

2011-03-31T22:45:00.002+03:00

Не хочеться сидіти вдома, коли на дворі панує весна! Є чудова нагода відвідати зарослі пам'ятки, які скоро сховаються за зеленню дерев, кущів і чагарників.

Почався мій закинуто-костельний маршрут в Раковці. На початку села гостей зустрічає рак, а трохи далі видніється дерев'яна церква дивної форми. Навколо в обійстях повним ходом йдуть весняні робОти - згрібається і спалюється торішнє листя, ремонтуються паркани... а в небі над селом кружляють лелеки. Недалеко від церкви над будинками визирає кривий черепичний дах з сигнатуркою - о, мені туди!

Дах цей належить костелу святого Валентина 1856 року, і доживає, очевидно, останні роки. Парадні двері відчинені, але всередині на диво мало пляшково-обгорточного сміття. А хоча, не так вже й дивно - варто лиш підняти погляд... Мабуть, ще в жодній зруйнованій пам'ятці мені не було так страшно ходити, як під цими трухлявими балками, що тримають не легеньку черепицю і сигнатурку. Пофотографувавши все всередині, повернулась під теплі сонячні промені, і по дорозі до наступного села весь час озиралась на костел - шкода було залишати його такого сумного...

Шлях від Раковця до Підтемного блукає між лісом і болотом. В якийсь час я зупинилась і прислухалась - що це за звук, наче муркоче сотня котів? На дорозі з'являється багато двоповерхових жаб, треба уважно дивитись під ноги... Ей, так це вони ж і муркочуть! Справді, маленька річка обабіч дороги просто кишіє жабами, у них шлюбний період :)

А ось вже і Підтемне. Тут у нас занедбаний костел ХІХ ст. Він виглядає найсучасніше з усіх пам'яток сьогоднішнього маршруту, такий модерновий і більш-менш цілий. Потрапити до середини, на жаль, не вдалося, але приємно і просто походити навколо у пошуках різних ракурсів - поряд є і річка, і пагорби...

А на одному з них причаїлась дерев'яна церква Різдва Пресвятої Богородиці 1900 р., її довго було видно з дороги на Кугаїв...

... В якому теж є на що подивитись, але для цього треба пройти все село. На північній околиці трохи розгубилась, побачивши з обох сторін дороги колоритні пам'ятки - куди спершу?

Вирішення не потребує багато часу, адже всю дорогу мені в потилицю пекло сонце, і дуже хотілось сховатись в тінь... яка так спокусливо оточує занедбану каплицю поміж дерев ;) Завертаю ліворуч, не піддаючись спокусі оглянути спершу повністю дерев'яну церкву, яка так близько - я все одно скоро до неї повернусь.

Фотографую фронтон каплиці проти сонця. Місцевий хлопчик, проїжджаючи на велосипеді, вітається зі мною, здивовано дивлячись на великий фотоапарат :) Забігаю на пагорб для нового ракурсу, а там якраз колода-скамійка під деревом - чудове місце для відпочинку!

Потім завітала до середини каплиці - там так якось гарно і затишно, хоч житло облаштовуй. Але, на жаль, вона теж руйнується без догляду... На підлозі лежить іржава сигнатурка, її місце на даху замінила велика дірка. Рожево-зелені стіни, біло-блакитна стеля, решітки на вікнах і великі іржаві хрести - стільки деталей, які можна довго фотографувати з різних боків, намагаючись передати урочисту приреченість, святковий смуток цієї пустки...

Сумно так просто виходити, зачиняти за собою двері і йти до інших пам'яток, наче залишаєш друга в біді. Але радість від знайомства більша, день сонячний і попереду ще довга дорога!

Повертаюсь до дерев'яної церкви Богоявлення Господнього 1693 р. Але вона не така гостинна - подвір'я зачинене, залишається тільки фотографувати над парканом. Гарна, так, але на довго не затримує.

Далі дорога в'ється до села Вовків - останнього і найочікуванішого пункту прогулянки! Десь за кілометр вже починає визирати великий занедбаний костел. Чим ближче підходжу, тим менше віриться своїм очам - така велетенська розкіш підноситься над сільськими обійстями! Неймовірний, епічний костел. І він весь цей час був так близько, сюди навіть ходить пряма маршрутка зі Львова (115, здається). Вона якраз проїхала повз мене, поки я фотографувала костел з дороги.

Ховаючись від перехожих, я прошмигнула у шпаринку бокових дверей до інтер'єру, який виявився не менш приголомшливим.
Склепіння з зеленими плямами підноситься так високо, що аж подих перехоплює від простору! Чомусь в зруйнованих храмах це помітно більше, ніж в діючих. На підлозі складені дошки - можливо, була спроба ремонту, але вони скоро й самі зіпсуються. Як можна зі спокійною совістю залишити таку красу напризволяще? Ех...

Ну що ж, сонце вже ховається у вечірній димці, стає прохолодно... Роблю останні знімки і вирушаю назад в напрямку траси. За кілька кілометрів мене наздоганяє та сама маршрутка, що якраз повертається до Львова, водій питає чи багато я нафоткала, я сідаю на одинарне сидіння над колесом, вдягаю навушники і їду додому. Гарна вийшла прогулянка :)

Тадані-Дернів

2011-02-02T21:11:00.002+02:00

В Кам'янці-Бузькій ми одразу сіли на маршрутку до Тадані, залишивши райцентр на потім. Перше, що ми побачили по приїзді в село, була струнка башточка, що стоїть поміж господарських споруд колишнього колгоспу, а колгосп, в свою чергу, виник на місці панського маєтку. Ця маленька башточка - все, що залишилось від фільварку Бартманських.

Та це не найцікавіше, що можна знайти в Таданях, тож рушаймо далі, по широкій засніженій вулиці вглиб села.

За річкою, поміж деревами промальовується темний силует з сигнатуркою - нам туди!
Повз будинки з вигнутими сяючими бурульками підходимо до найстарішого дерев'яного костелу України (1734 р.). Дуже охайний і гармонійний, старенький храм ховається за кривими гілками дерев, що здаються його ровесниками і створюють затишну атмосферу. Сонце підсвічує морозні візерунки на вікнах, а з іржавого даху костелу капотить танучий сніг.

Помилувавшись цією чудовою пам'яткою, ми підійшли до дерев'яної церкви, що стоїть неподалік. Вона, звісно, не така цікава, але раз ми вже тут... :) Як потім виявилось, це теж пам'ятка, 1876 року. За церквою - спуск до річки, в крижаному плесі якої віддзеркалюються підтоплені дерева, а в мокрому синьому небі завмерли білі острівці снігу.

Повертаючись по сонячно-сніжній вулиці, я подумала, що давно не була в українських селах, і вже майже забула, яке там чисте повітря, просторе небо, і як мало людей! Настрій піднесений, погода чудова, попереду багато часу, і з'являється скажена пропозиція піти до села Дернів навпростець - 4 км на межі поля і лісу. Стежка повела нас по блискучому снігу повз ялинки в білих шапках, через струмок, і вивела до обійсть Дернова.
Потрапити в село чи місто незвичайним шляхом - наче зустрітись у неофіційній обстановці :)

Скоро ми підійшли до церкви 1666 року. Вона повністю дерев'яна - і стіни, і дах, таких пам'яток залишається в Україні все менше. Не лише через сучасні "ремонти" - якщо придивитись до цієї церкви, помітно, що вона потроху руйнується, ґонт виглядає трухлявим... Та кого це хвилює, якщо поруч стоїть новий великий храм?
Поспішіть відвідати старовинну і гарну пам'ятку, поки вона ще існує!

Перед прощанням з Дерновом ми зайшли в місцевий магазин за гарячим чаєм, і заодно спитали у продавщиці, як знайти костел. "Є костел, тільки він не діючий. Ось тут!" - відповіла жінка, показуючи собі за спину. Хм... Ну, пошукаємо. Вийшли надвір, обійшли магазин, і одразу за ним справді стоїть костел! Як ми його не помітили? :) Покинутий храм дуже незвичайний, а його круглі вікна, забиті дошками, нагадують діжки :)

В наших планах на цей день була ще Кам'янка-Бузька, але поки дійшли до траси під сильним вітром, то вирішили вже їхати додому. Кам'янка залишається в планах на найближче майбутнє ;)

Щирець

2010-11-25T18:19:00.004+02:00

Буває так, що мандрую по всій країні, можу на день поїхати за сотні кілометрів, а близькі і легкодоступні пам'ятки залишаються незвіданими - це ж так близько, можна поїхати в будь-який час! А цей будь-який час ніяк не настане. Згодом ці місця стають легендами - такі реалістичні, а потрапити туди неможливо :) Вчора ми з Ксюшею матеріалізували одну таку легенду - Щирець!

Цілком реальна маршрутка привезла нас прямо в центр Щирця, з численними магазинами і нещасними вуличними котами. Звідси три дороги - до трьох пам'яток містечка. Спершу до костелу Св. Станіслава. Його пропорційний силует покреслений мереживом безлистих гілок і лініями дротів. Високо розташовані вікна свідчать про оборонне призначення храму, а бійниці, на жаль, замурували.

Друга дорога веде повз залізницю і річку на колишню замкову гору - там тепер живе Церква Рiздва Богородицi. Вона теж оборонна, і це очевидно - церкву оточує кам'яний мур з баштою-капличкою, а дзвіниця з контрфорсами більш схожа на в'їзну вежу. Тут затишно, гарні краєвиди, поруч тихий цвинтар - не дивно, що ця пам'ятка Щирця мені сподобалась найбільше :)

На останок відвідаємо третій старовинний храм Щирця - церкву Пресвятої Трiйцi, що розташувалась між дорогою і житловими будинками. В порівнянні з першими двома пам'ятками вона здається звичайною, хоч і є їхньою ровесницею. Біля церковної огорожі є маленький цвинтар Другої світової, охороняє його зелений солдат з автоматом, насторожений, наче готується відстрілювати повсталих з могил зомбі.

Час ще залишався, та сіре небо насупилось і вітер погнав нас на маршрутку додому. Сподіваюсь, до містичного Комарно ми ще виберемось, бо матеріалізувати Щирець мені сподобалось! :)

Галич і околиці

2010-10-04T16:50:00.062+03:00

Вперше ми з Ксюшею відвідали Галич в липні, але то був холодний сірий день і постійно йшов дощ. Вірніш, не постійно - час від часу його перебивала злива, і до вечора на нас не залишилось і сухої нитки.

Тому я краще напишу про мій другий візит в місто, розфарбоване сонячним жовтнем.

Від вокзалу вздовж траси, через дірявий пішохідний міст над Дністром, ми виходимо в центр Галича - площу з кольоровими будиночками, в центрі якої - хто б ви думали? - Данило Галицький. Також тут привертає до себе увагу церква Різдва Христова - пам'ятка XIII - XV ст. На горі є ще рештки замку, але до них ми повернемось пізніше - спершу відвідаємо старовинні церкви в Крилосі і Шевченковому.

Крилоська церква мені дуже сподобалась ще в липні, і запам'яталась тоді найбільше - я не очікувала побачити такі мури і башти, та і розташована вона на високій горі, наче справжня фортеця. Тут дійсно була фортеця - від неї залишились високі вали, на яких ми з задоволенням перекусили канапками з соком :) За цими валами - велика зелена галявина з курганом "Могила Галичина". Я не знаю, що це значить, але звідти відкривається чудовий краєвид! Ще є музей, в який ми не заходили - треба було ще встигнути в Шевченкове.

Для цього ми повернулись в Галич, а звідти - пішки. Прогулянка в кілька км в погожий день - це приємний бонус ;) Йшли ми, йшли, і вирішили що вже пора завертати в той бік, де трохи раніше визирала церква. Виявилось, що звернули ми зарано, але вдало - звідси, мабуть, найкращий вид на храм! А підійти ближче можна і навпростець, через поле і яблуневий сад. А які краєвиди з тих пагорбів - на долину Дністра і далі, до Бурштина і його сяючих на сонці труб ТЕС!..

Церковне подвір'я закрите, але низький паркан не стримає мандрівників-краєзнавців ;) Охайна симетрична церква на фоні синього неба виглядає як на листівці, і чомусь викликає у мене асоціації з паскою або пирогом :)
Дзвіниця виявилась відчиненою, було дуже цікаво піднятись на неї, роздивитись дзвони і повизирати з вікон.

Коли повертались до Галича, знайшли Лєніна, облупленого і забутого в бур'янах, на подвір'ї якоїсь пустинної бази.

До поїзда ще багато часу, тож можна спокійно йти на замкову гору. Там чудовий парк на височенних старовинних валах, і башта-новобуд, зведена на руїнах замку 1367-1658 рр. Приємно посидіти під жовтолистими деревами, звісивши стомлені ноги над прірвою, і дивитись як сонце котиться за горизонт. На фоні помаранчевого неба вимальовується силует Шевченкового, нагадуючи про насичений день, що минає...

Більше світлин - на Picasa

Приозерне

2010-09-29T20:38:00.074+03:00

Частково маршрутками, частково автостопом ми таки сюди дістались. Мета поїздки - занедбаний палац - ховається біля дороги, в занедбаному парку. Спочатку йдемо досліджувати колишню в'їзну браму - можна зайти до її приміщень і піднятись на другий поверх, якщо не страшно стрибати через відсутні сходинки ;) Винагородою буде вид на палац з вікна маленької пустої кімнати. Цікаво, для чого вона слугувала...
Впритул до брами підступають сільські обійстя, звідки на туристів затято гавкають песики.

Ну, тут ми все подивились, час оглянути сам палац. З парадної сторони його важко фотографувати через хащі. З чагарів визирають кам'яні скелети скамійок - мабуть, колись тут був гарний "презентабельний" парк з клумбами і охайно підстриженими кущами...
Варто обійти палац з іншого боку, щоб потрапити на заквітчану галявину, де нарешті з'явиться можливість зробити гарні фотографії. Тут значно просторіше і світліше, сподіваюсь, хащі сюди не скоро доберуться!

Палац ми обійшли з усіх сторін. Цікаво, а як він виглядає з середини?.. Щоб не залишати це питання риторичним, пробираємось до підвального приміщення через одне з розбитих вікон і опиняємось в довгому темному коридорі з кімнатами по обидві сторони. В одній з них ми зустріли власника маєтку - графа-вампіра. Сполоханий таким нахабним вторгненням, він перетворився на кажана і літав під стелею. Облишивши графа, ми поспішили далі - по сходам на перший поверх... Не вдаючись до подробиць, скажу, що за кілька годин ми дослідили палац від підвалу до горища, завітали в усі його приміщення - від парадного холу до круглої вежі; в одній кімнаті більшу частину стіни займали вікна від підлоги до стелі, в іншій вони були заколочені дверними створками, а в деяких кімнатах від стелі-підлоги залишились тільки балки перекриттів. Блукати по цим лабіринтам покинутої розкоші було так цікаво, як не буває в доглянутих музеях із заскленими дорогоцінними артефактами.
Ми настільки захопились, що спізнились на маршрутку до Львова, і 4 км до траси довелося долати пішки, а потім знову автостопити. Але це було того варте, залишились яскраві враження і бажання приїхати в гості до графа-вампіра знову ;)

П'ятничани-Соколівка

2010-09-17T16:02:00.004+03:00

Одвічний львівський дощ нас не злякав - ми планували поїздку на цей день, і ми її здійснимо! Така рішучість виправдала себе - по дорозі дощ перестав, і небо заповнили фактурні хмари. Ось за вікном маршрутки промайнув старовинний оборонний костел, а за хвилину з'явилась П'ятничанська вежа. Приїхали!
Вгору веде ґрунтова дорога, вздовж якої на полях працюють селяни, пасуться коники і корівки, я бігаю з фотоапаратом по мокрій траві і насолоджуюсь ранньо-осінньою погодою.

Ось так, гуляючи, підійшли до вежі. Ворота відчинені, охоронець гостинно проводить нам екскурсію по всім приміщенням. Основне наповнення музею - копії старих фотографій, що розповідають про реставрацію цієї пам'ятки і про значення веж в архітектурі взагалі. Внутрішнє подвір'я дуже затишне - немає нічого зайвого, і уява легко переносить до середньовіччя...

Та настав час іти далі. Всю дорогу я фотографувала П'ятничанську вежу - то на пагорб забіжу, то до гарбузів в чиємусь городі залізу в пошуках декорацій :) . Аж поки вежа не сховалась з поля зору.
Та от ми вже в Соколівці, де на краю села доживає віку оборонний костел XVI ст. Якісь дядьки, побачивши у нас фотоапарати, стали питати з якої ми організації - чи не з тої, бува, яка знімає хрести. Начебто хтось намагався повалити хреста з даху, вже і канати туди закинули, але не завершили справу.

Цей вандалізм так обурював цих чоловіків, що вони готові були сваритись з усіма відвідувачами пам'ятки. Коли вони нарешті пішли, ми зайшли до костелу...
Дах лежить на підлозі у вигляді звалища дерев'яних балок, а склепіння над вівтарною частиною от-от туди приєднається. Весь костел пронизується пильними протягами. Залишки розписів, сходи на хори, пуста кімната на другому поверсі... Чи довго це буде існувати? Місцеві, схоже, так не думають, бо зносять під стіни храму сміття. Головне, щоб хрест був на місці :(

Цьому костелу дуже личать сірі хмари. Тут сумно, але гарно...

Раковець

2010-09-13T20:27:00.003+03:00

Дорога до Раковця не склала жодних проблем - поїзд до Франківська, автобус до Воронова і ще 4 км пішки. А от пошуки замку зайняли більше години. Місцеві жителі скерували нас правильно - від пам'ятника ліворуч, потім праворуч і вниз до річки. А там...
Дністер швидко несе свої холодні води повз зелені береги, повз прив'язаний зелений човник, повз крайні хатинки Раковця... і ніякого замку. Пішли ми в інший бік, вгору-вниз, знову до річки - і тут нема, а спитати ні в кого. Де замок? Озираємось - он він, сховався за деревами на високому схилі, недалеко від зеленого човника.

Старовинна башта виглядає уривком казки, автор якої не дуже розуміється у фортифікації і вибрав не стратегічне місце :). Зворотній шлях долається легше, коли є такий орієнтир, і навіть піднятись по крутому схилу навпростець не проблема - скоріше б опинитись біля мети!

Але, як це іноді буває, магія розвіялась від присутності незнайомців. Польські туристи припаркували машину і розклали намети прямо біля підніжжя башти. Ці шматочки сучасного життя так неприємно контрастують з лицарською казкою! Можна спробувати абстрагуватись від цього і знайти ракурси, де не видно нічого зайвого, але напрошується бажання приїхати сюди ще - в будній день не-туристичного сезону. Щоб побути наодинці з похмурим вартовим Дністра, і помовчати так, наче нас вигадав автор романтичної казки...

Вишнівець

2010-09-06T18:51:00.004+03:00

Найвідоміша пам'ятка Вишнівця - палац-замок князів Вишнівецьких. Він великий, відремонтований, але занадто офіційний і скучний - тут відчуваєш себе відвідувачем, а не дослідником. Під музей виділено кілька кімнат, деякі з них присвячені справжнім патріотам України з канадської діаспори :). На балконі палацу знімався відеокліп - нарядна дівчина театрально розводила руками під патріотичну пісеньку.

Від всього цього пафосу, як і від спеки, можна було сховатись у великому тінистому парку. До речі, якщо пройти крізь цей парк і ще трохи поміж хаток, можна вийти до цвинтаря XV-XVIII ст. Це така галявина, на якій де-не-де з некошеної трави визирають кам'яні хрести зі стесаними від часу кутами, а на деяких ще помітні старослов'янські написи.

З цвинтаря видно водосховище Горині, а на іншому березі причаїлись мальовничі руїни костелу св. Станіслава. Дах частково обвалився, інтер'єри заросли бур'янами, на дзвіниці стоїть безголова скульптура... Ось тут вже є що подосліджувати! Десь збереглись залишки розписів, в товщі стіни є сходи, на віконці залишився прутик решітки - стільки цікавого без жодних музеїв! :-)

Ще ми познайомились з кізонькою, що паслась на подвір'ї костелу :). Серед квітів на фоні руїн вона виглядала дуже фотогенічною моделлю!

Дрогобицька солеварня

2010-08-19T16:06:00.016+03:00

Між дерев'яними церквами Здвиження і Юра скупчились гаражі і індустріальні будівлі, а серед них височіють дерев'яні башти, з яких періодично вириваються клуби білого пару - це Дрогобицький солеварний завод, найстаріша діюча солеварня в Європі, працює безперервно з XIII ст. Нам з Ксюшею це здалось настільки цікавим, що ми вирішили неодмінно туди потрапити!

Злий дядько по той бік зачинених воріт не пустив нас до заводу, але на екскурсії в Юр'ївській церкві ми зустріли дрогобиччанина, який подзвонив своєму товаришу - директору солеварні - і скерував до прямого входу на територію заводу. Директор Василь Федорович нас доброзичливо зустрів і передав іншому працівнику, який провів таку спонтанну екскурсію і показав весь процес виробництва солі.

Ми бігали за ним по різним приміщенням, сходам і переходам, від бурлящих чанів до насосу, від печей до барабану. Великі старі механізми безперервно скриплять і стукотять, всі поверхні вкриті шаром солі, наче снігом. Але на зиму не схоже - в солеварні стоїть така спека, що важко дихати.
- Взимку тут теж так спекотно? - питаю я.
- Дівчата, це не спекотно! - махає рукою солевар.

По закінченню екскурсії ми вийшли на двір, під яскраве полуденне сонце, і полегшено зітхнули - як тут прохолодно! :-)

Отже, мої рекомендації найцікавішій пам'ятці Дрогобича! :-)

Дрогобич

2010-08-18T15:39:00.012+03:00

В Дрогобич я хотіла вже давно, і чужі статті та фотографії встигли сформувати в моїй голові певні очікування від цього міста. Я думала, що найбільше мені сподобається костел Бартоломея з дзвіницею-баштою... Але я тоді нічого не знала про солеварний завод :) Йому буде присвячена окрема публікація, а поки зберу до купи враження про місто в цілому.

Спершу Дрогобич підвів нас по короткій вуличці прямо до костелу, який справді виявився великим і гарним, тільки дерева не дозволяли як слід його роздивитись і пофотографувати. На площі перед костелом літали голуби, стояли припарковані до ліхтарів велосипеди, люди поспішали по своїм справам, одна жінка казала дитині: "Бачиш, який у тьоті фотоапарат? Такі бувають тільки у кореспондентів" :)

Потім ми пішли до дерев'яних храмів. Здвиженська церква 1613 р. розташована на подвір'ї пожежної частини, що дуже зручно :) Хоч церква була зачинена, роздивлятись її зовні дуже цікаво: на масивних дверях можна помітити сліди розписів, на одній балці глибоко вирізьблені старослов'янські написи, можна піднятись на другий поверх... і взагалі приємно бачити повністю дерев'яну стару церкву!

Звідти недалеко до Юр'ївської церкви XVI ст. - мабуть самої відомої пам'ятки Дрогобича. Зараз вона діє не за призначенням, а як музей. Коли я зайшла до середини, очі стали розбігатись від неочікуваного багатства музею, тож я не одразу помітила, що там... немає жодного експонату, крім самої церкви :) Справа в тому, що всі стіни вкриті розписами XVI-XVII ст., які можна роздивлятись годинами...

Ще ми подивились житницю 1778 р., величезну синагогу XIX ст., погуляли площею Ринок і центральними вулицями міста... Чомусь враження про Дрогобич у мене склалось не цілісною картиною, а мозаїкою з великих яскравих фрагментів. Та хто сказав, що це погано? ;)

Рахів: в горах під зорепадами

2010-08-16T15:37:00.171+03:00

Певно, найкращий час дивитись зорепади - середина серпня, а найкраще місце - Карпати! Зелену садибу "Рахів-Плай" ми обрали ледве не випадково, але вона теж виявилась найкращою. Пан Василь зустрів нас біля вокзалу і відвіз високо-високо в гори по кам'янистому вузькому серпантину. Він розказав про російських туристів, які приїхали до них вночі і захоплено казали "Які великі зірки в Карпатах!", на що він сміється - "Це ж вікна в гірських хатинках!"

Будинок стоїть на схилі обокремлено, залишивши сусідів нижче. Стільки простору без парканів, стільки природи! Останні сумніви щодо правильності вибору розвіялись, коли нам показали "відпочинковий куточок" між дерев над струмочком: два гамаки, підвісне крісло, лігво на високих стовпчиках і карколомна гойдалка! Гойдалка закріплена високо на деревах, над балкою, її можна підняти на схил і полетіти звідти повз стовбури дерев на висоті кількох метрів над землею! Дихання перехоплює від стрімкого польоту і відчуття невагомості. І з третього разу навіть не страшно :)

Ще нам показали джерело мінеральної води в лісі - буркут. Я таке бачила (і куштувала) вперше, мені сподобалось :) Так багато вражень в перший день, але головне попереду - вночі. Коли небо вбралося в оксамитово-чорну сукню, розшиту мільйонами діамантових зірок, ми вийшли надвір, щоб вперше побачити потік Персеїдів. Пройшли під Чумацьким шляхом до скирти сіна, вмостились зручніше і стали чекати... Яскраві зорі мерехтять над Карпатами, тихо і холодно... Аж раптом небосхил з шипінням прорізав метеор з іскристим вогняним хвостом! ТАКОГО я навіть не очікувала - дивовижно! Згодом по всьому небу стали спалахувати Персеїди - від ледь помітних білих рисочок до таких хвостатих комет, а ми захоплено вигукували "Ооо!"

Наступного дня ми пішли гуляти - просто по дорозі вгору. Залізли на найближчий пагорб, дістали карту, і думаємо - чи це не вершина гори Терентин? Але після невеличкого спуску дорога знову набирає висоту. Місцеві підтвердили - Терентин попереду, он на його вершині вишка. То ми ще і півшляху не пройшли, а вже так втомились! Ну нічого, високо в горах сонце не так пече, тож можна ще погуляти. Бачимо - навеличка вишка визирає з найближчої гори.

Піднялись туди навпростець крізь зарості стиглих чорниць, очікуючи, що це останній ривок, і перед нами відкрився чарівний краєвид... на гору Терентин з великою радіовишкою :) Це її верхівка визирала над пагорбом, і здавалось, що вона маленька і близька. Ну що ж, раз ми вже подолали такий шлях, то підемо до кінця. Освіжившись прохолодною водою з джерела над дорогою, ми піднялись на Терентин.

З вершини можна милуватись краєвидами на всі боки, навколишні гори або нижчі за нас, або здаються меншими через велику відстань. Хоч сусідня гора на метр вища за Терентин, але здається, що дивишся на неї вниз. Добре так сидіти, роздивлятись карту і порівнювати її з обширними пейзажами, вгадуючи, де яка гора.

На зворотньому шляху ми дивились, як сонце повільно опускається за гори, простягаючи довгі димчаті промені над схилами.

Так і пролетіли кілька днів в Карпатах під сонцем і вітром, поки ми блукали гірськими стежками, ховались в серпневих травах, споглядали далеко внизу найвисокогірніше місто України... А щоночі з неба падали зорі, їх супроводжували довгі срібні хвости і зачаровані вигуки "Ооо!"

На жаль, фото і відео зорепадів не мої, знайшла в інтернеті.

Більше світлин - на Picasa

Полонина Середня

2010-07-28T19:14:00.046+03:00

Як вийшли ми сюди на третій день походу, так до від'їзду і залишились. Полонина нас полонила :) Там справді було дуже класно, йти більше нікуди не хотілось. І нудно не було: погода змінювалась по кілька разів на день, генеруючи дивовижні картини:

Сонце підіймалось полум'яною ягодою між колосків...

... і котилось спати по інший бік полонини, ховаючись десь поміж гір

Хмари стікали з лісистих схилів, наче молоко

Грози щодня засівали Карпати громом і блискавками...

... з яких проростали веселки

Більше світлин - на Picasa

Лінтяї в Ґорґанах

2010-07-28T18:40:00.005+03:00

На карті село Осмолода виглядає останнім оплотом цивілізації, де закінчується дорога і починаються лісисті гори без населених пунктів на десятки кілометрів. Який чудовий варіант для походу, коли хочеться відпочити від великих міст з їхнім шумом, ритмом і населенням! Насправді ці маршрути доволі популярні серед туристів, але тоді ми про це не знали :)

В Осмолодій зустріли рятівника і купили у нього карту - новішу і деталізованішу за нашу. До гори Високої наш маршрут відмічався червоними позначками, вперед!..

Яскраве сонце жарило нас до повороту в ліс, де був підвісний місток над річкою, і початок різкого підйому. Серпантинова стежинка, поворот за поворотом, вела в непроглядні хащі, а небо над головами затягувалось хмарами...

Піднялись ми вже, напевно, на вершину світу, але зрадницькі дерева приховували від нас правду. В просвітах між гілок - лиш сіре небо, по якому десь з-за обрію котиться грім... Мені дуже бракувало краєвидів, тож морально цей підйом втомлював навіть більше, ніж фізично.
За кілька годин нас настиг дощ, ми розклали намет на найближчій рівній галявині і весь наступний день провели там, перечікуючи негоду і відпочиваючи.

Ранок третього дня почався сонячно і оптимістично, і ми хутко побігли далі, прагнучи вийти з лісу. І таки вийшли!.. На стежку крізь жереп нашого зросту :(
Але нічого, можна було залізти на каменюку і побачити сусідні вершини! Попереду височіла невблаганно-гігантська зелена гора, а шлях до відступу відрізала наздоганяюча гроза.
Чим вище ми підіймались, тим гарніші краєвиди простирались навколо. Неможливо було стриматись, щоб не зупинитись для ще однієї фотографії!

По сіро-зеленим камінцям дострибали до гори Високої, але на її вершину вже встигли залізти інші туристи.
Ми ж побігли далі - на сідловину між Високою і Ігровцем, бо з іншого боку на неї вилазила мохната сіра хмара, і нам дуже хотілось до неї доторкнутись :) Поки добігли, хмара втекла, і нас настигла та гроза, що наступала на п'яти. Блискавки падали в ліси навколо нас... нижче нас... Живі мішені, тікаймо з сідловини!

Ясно, що на Високу ми вже не підіймались. Натомість побігли вузькою стежкою до полонини Середньої. Страшно було стрибати по слизькому камінню над прірвою. В кросівках чвякала вода, коліна почали нити від різкої зміни навантаження і було важко сказати наскільки ми наближаємось до мети - стежка здавалась нескінченною, як цей дощ. Та ніщо не триває вічно - ми піднялись на полонину, змоклі наскрізь і дощ перестав, виконавши свою місію.

Полонина виявилась дуже гарною: з одного боку над нею височіє Середня, навпроти - Висока, а між ними простягаються обширні карпатські краєвиди, лісисті долини ведуть погляд вдалечінь між синіх гір, де спочивають хмари-тумани...

Перевдягнувшись в сухий одяг, ми знайшли гарне місце для намету, аби-як зготували вечерю і ходили босоніж по мокрій траві, фотографуючи захід сонця.

Новий день зустрів нас ясним небом і гарячим сонцем, ми розклали мокрі речі на траві, так що галявина стала схожою на філіал секонд-хенду :) Наступні дні проходили за вже звичним розкладом: ясним ранком треба швидше зготувати сніданок, бо в обід приходить страшна гроза, але ввечері захід сонця щедро розливає яскраві фарби по небу, а завіса ночі всіяна зорями. Так і лінтяйнічали ми на полонині, і цьому варто присвятити окрему фотозбірку ;)

Врешті решт прийшов час вирушати додому. По багнюці і слизькому камінню, крізь мокрі зарості, вздовж річок і по річкам ми довго-довго спускались в долину, а потім вже по низу йшли і йшли, і нарешті - село, асфальт, автобусна зупинка. Цей похід закінчився, і я навіть не знаю, чи наважилась би його повторити. Але він був однозначно вартий проходження, і довгоочікувані краєвиди себе виправдали, залишивши до наступного походу переглядати сотні чудових фотографій...

Більше світлин - на Picasa

Угнів

2010-06-23T17:31:00.024+03:00

Угнів відомий тим, що є найменшим містом України. Це вже непогана мотивація, щоб відвідати його. Додайте до цього три великих старих храми, провінційний затишок і щирих мешканців, і матимете ідеальний варіант поїздки вихідного дня!

Серед такого маленького міста костел XVII ст. здається справжнім гігантом. Його пусті величні зали пронизуються протягами, а місцеві жителі вірять, що там живуть привиди. Проте костел має надію на відновлення - дах вкритий новою черепицею, у дворі стоїть каркас куполу для вежі, та найголовніше - самі угнівці переймаються долею храму.

В центрі Угнева розташоване училище, де можна освоїти зокрема професію тракториста :-). Зверніть увагу на велику цегляну будівлю за основним корпусом - це колишня синагога. Вона вже на кращу долю і не сподівається, та і євреїв в Угневі практично не лишилось. Розбите скло сльозами виблискує в чорних шибках...

Трохи далі над маленькими будиночками оберегом підноситься купол церкви. Дещо пошарпані стіни додають їй шарму старовини, а просторе зелене подвір'я - затишку. В тіні дерев'яної дзвіниці гуси та качки почуваються повноправними господарями міста, здивовано розглядаючи туристів.

Недалеко від церкви причаївся старовинний цвинтар. Кам'яні хрести схожі на готичні декорації - громіздкі, похилені, фотогенічні. Деякі написи вже не розібрати і не віднайти стежок між могилами. Хода мимоволі приповільнюється, щоб не порушити спокою цього атмосферного місця...

Чомусь саме цвинтар сподобався мені найбільше з угнівських пам'яток.

По всьому Угневу мене супроводжували зацікавлені погляди місцевих, деякі звертались, коли я проходила повз: "А ви звідки?", "З якої ви газети?". Коли пояснювала, що я просто туристка і приїхала подивитись на їхнє місто, обличчя угнівців починали сяяти щастям :)

Отаке воно, найменше місто України!

Белз

2010-05-26T09:26:00.010+03:00

Белз має сподобатись мандрівникам, які люблять атмосферні та затишні міста. А це таки місто, не зважаючи на те, що з краю в край його можна пройти за півгодини неспішної прогулянки.

На центральній вулиці Белза рядочком стали найцікавіші пам'ятки:

величні руїни монастиря домініканів

ратуша

монастир домініканок

Це тільки у мене викликає посмішку таке близьке сусідство чоловічого та жіночого монастиря? :)

Тим, хто захоче продовжити знайомство з містом, гостинний Белз пропонує пройтись тихими вуличками до старого цвинтаря - там збереглась дерев'яна церква XVII століття.

А якщо і цього буде мало, раджу завітати на Замочок. Колись там була неприступна фортеця, а нині костел св. Валентина з дуже затишним подвір'ям. Тут можна відпочити, помилуватись краєвидами...

Прощатись з Белзом мені зовсім не хотілось... і я обов'язково приїду сюди ще!

Сокаль

2010-05-25T21:53:00.017+03:00

Як я люблю подорожувати під час великих релігійних свят! Міста і села Західної України здаються такими затишними, тихими, можна неспішно пройтися пустими вулицями, нема такого відчуття, наче поспішаєш у справах - це приємна прогулянка. Саме таким ми і застали Сокаль ранком Зеленої неділі. Сонячне місто було для нас, а для його мешканців було богослужіння.

В зеленому парку сховались руїни синагоги, повз яку поспішають бабусі в нарядних хустинах - до Миколаївської церкви XVI ст. Церква виглядає зовсім новою - рожевою і охайною, хібащо контрфорси і товсті стіни натякають на неспокійне середньовіччя. З її подвір'я відкривається краєвид на долину Західного Бугу, а на іншому його березі має бути дещо неймовірне... проте звідси не роздивитись.

Від церкви йдемо знову через парк - до центральної площі міста (о, це вже справді схоже на місто!). Магазини закриті, скамійки пусті, поодинокі перехожі здивовано розглядають туристів. Головна вертикаль центру Сокаля - модерновий костел з високою прямокутною вежею. Загальними рисами він нагадує якусь промислову споруду, але є на диво фотогенічним, та ще й неохайні чорні ліхтарі до послуг фотографа ;)

За цими ліхтарями йдемо далі по вулиці, до великої Петропавлівської церкви, яка намагається замаскуватись пишними кронами дерев. Тепер зрозуміло, де поділись всі люди: всередині храму, на його подвір'ї та на навколишніх тротуарах розмістились народні маси. Хтось уважно вдивляється в темні нутрощі церкви і намагається щось розчути, хтось підпирає огорожу, а молодь ненав'язливо обіймається...

Залишимо їх і підемо за межі Сокаля - шукати дещо неймовірне. Ось міст через річку до Жвирки стає плацдармом фотозйомки, а об'єктив мій направлений на в'язницю з довгою і сумною історією. Над нею якраз затрималась одинока біла хмаринка - може це знамення? Знамення того, що ми обов'язково сюди повернемось - десь восени, коли акварельна зелень пейзажів розбавиться мазками жовтогарячої олійної фарби, коли Буг повернеться у свої береги та дозволить нам пройтись вздовж своїх темних вод і ловити в них відображення чогось неймовірного...

Русилівські водоспади

2010-05-06T15:31:00.013+03:00

Біля села Русилів протікає потік, на якому шумлять близько десяти водоспадів - великих і маленьких, відкритих і важкодоступних. Сюди привозять цілі автобуси туристів, які шикуються в черги біля кожного водоспаду, щоб сфотографуватись на мобілку.

Природа відіграє тут двояку роль: з одного боку добре, коли багато дерев, з іншого - водоспадам для більшої фотогенічності не вистачає простору і сонячних променів, не кажучи вже про те, що підійти до деяких з них - не проста задача...

Доволі швидко ми дійшли до впадіння струмка в Стрипу і пішли далі, сподіваючись вийти до Язлівця. По описам Блеки це здавалось таким простим... Але я б нікому не радила той шлях :) До того часу, коли ми нарешті вийшли з лісу, ні на який Язлівець уже не залишилось сил.

Проте нагородою нам став такий неймовірний вид на язлівецький замок, що я ані трохи не жалкую про ту виснажливу прогулянку!

Золотий Потік

2010-05-05T17:49:00.009+03:00

Прокинувшись на світанку в Бучачі, ми поїхали на ранковому напівпустому автобусі до Золотого Потоку - по сонячній дорозі, повз сонячні поля, під тінистими лісосмугами. Всього півгодинки, і ми вже в центрі невеличкого селища, біля величезного нецікавого костелу. Звідси видно масивну облуплену будівлю під іржавим дахом - це замок. Якщо з такого ракурсу і можуть виникнути сумніви, що саме це є метою поїздки, то варто обійти замок з іншого боку, і всі сумніви розвіються.

Над росистою галявиною приземисті кам'яні башти виглядають дуже фотогенічно. Ранкове сонце було на нашій стороні і додавало особливої яскравості суворим мурам. До середини ми, нажаль, не потрапили - брама була зачинена. Замок обійшли з усіх сторін, і більше нас тут нічого не затримувало. Але автобус до Бучача буде не скоро - тоді можна пройтись до Русилівських водоспадів, поки сонце не сильно припікає...
Та про це - в окремому дописі ;)

Сакура-2010

2010-04-29T15:04:00.007+03:00

Наприкінці квітня Закарпаття перетворюється на казково-рожеве свято: розквітають сакури! Дерева-букети прикрашають цілі вулиці Ужгорода і Мукачево, та поодинці трапляються в менших містах і селах.

Ми відправились на фотополювання за цим весняним дивом:

Бене:

Чинадієво:

Хуст:

Мукачево:

А ось, власне, і фотополювання (тут дві пари і три фотографа, не заплутайтесь ;) )

Берегово

2010-04-28T13:03:00.010+03:00

З Берегово у нас склалась така історія:

Два роки тому ми приїхали сюди наприкінці велоподорожі по Закарпаттю. Наближався вечір, ми були стомлені і хотіли поселитись в готель, щоб без хвилювань про ночівлю прогулятись містом. Але в одному готелі не було місць, другий нам не сподобався, а про інші ми на той час не знали. Було вирішено залишити знайомство з Берегово на більш сприятливий час, щоб не зіпсувати враження через поганий настрій.

І ось цей час настав - ми повернулись, відкриті для приємних вражень, готові полюбити це затишне напівугорське місто. Але місто мало інші наміри.

Скажімо, якщо б там не було людей, Берегово могло б здатись цілком затишним. Але люди там є, і всі вони палять - скрізь, навіть в кафе. Велика табличка "у нас не палять" нічого не означає, за сизим димом її і не видно. А ще в кафе і ресторанах люблять вмикати жахливу попсу, щоб била по мозку: "туц-туц-туц-туц". Всі, крім нас, почуваються в такому середовищі абсолютно нормально. Мені ніколи не зрозуміти простих людей...

Добре хоч готель ми вибрали не в центрі, можна було добре виспатись. З самого ранку ми виїжджали на прогулянки, повертались ввечері, і самому Берегово майже не приділяли часу - адже так близько є села і містечка з руїнами замків, з виноградниками і лісами, де можна досхочу гуляти на свіжому карпатському повітрі! Нашо нам прокурене місто? :-)

Лише перед від'їздом ми трошки подобрішали, завітавши до кав'ярні "Тотем" - великий вибір заварних чаїв, кавових коктейлів і всяких десертів залишив приємний просвіт в наших спогадах про Берегово. Тож, може, колись і навідаємось сюди знову...

Королево

2010-04-27T13:26:00.006+03:00

Нещодавня поїздка в це затишне село залишила по собі три яскраві асоціації: морозиво, замок і цигани :-)

Морозивом ми освіжались по дорозі від вокзалу до замку і назад. Замок - він мені взагалі дуже подобається, а цього разу я ще й захотіла сфоткати Замкову гору здалеку. До електрички залишалось дві години, і ми чомусь боялись, що можемо не встигнути. Бажання зробити незвичні фотки було таким сильним, що я бігала як навіжена, щоб здійснити всі задуми і не спізнитись при цьому на поїзд. Пробіглась на пасовисько до корівок (і фотоапарат викликав ажіотаж у пастушків), крутилась навколо калюж, щоб спіймати відображення руїн, шукала квітучі дерева для переднього плану (але не знайшла). Коротше, завдання я перевиконала і ми ще хвилин сорок сиділи на вокзалі :-)

А вже з електрички ми побачили циганський квартал - між глиняно-дерев'яними халупами сушиться дитяча білизна і ходять смугляві циганки в яскравих широких спідницях, прикрашених блистками. Дуже колоритно! Хоча підходити ближче я б не наважилась :-)

Хуст

2010-04-27T11:01:00.018+03:00

В Хусті ми були вже двічі, але ще до існування цьго блогу, тож розкажу про нього зараз.

В цьому маленькому закарпатському місті є пам'ятки, варті уваги:

По-перше, це Замкова гора і руїни фортеці з майже тисячолітньою історією. З її вершини місто як на долоні, а от роздивитись знизу руїни важко - вони з кожним роком все більше заростають деревами.

На схилах Замкової гори причаїлись старі цвинтарі. На одному з них колись росло багато нарцисів, а цього разу ми їх там не побачили...

По-друге, в центрі Хуста височіє готичний храм св. Єлизавети. Він різко контрастує з навколишніми будинками, немов шматочок Трансільванії перенесли в пост-радянський район і відгородили від сучасності кам'яним муром.

Якщо пройти вздовж потічка, то з Трансільванії потрапимо в Чехію, а вірніше, в так званий Чеський квартал, збудований сто років тому. Незвичні охайні будиночки під черепичними дахами, по вузьким вуличкам гасають учні місцевої школи, а в двориках цвітуть вишні. Навіть шкода, що чехи забудували тільки один квартал, а не все місто :-)

Екскурсія в Сент-Міклош

2010-04-26T17:25:00.016+03:00

Замок Сент-Міклош знаходиться в центрі Чинадієва, і до нього навіть є вказівник. На стіні ж самого замку є напис "museum", що скеровує до дверей, а на дверях - дзвінок. Ну, раз ми вже тут, набираємось нахабності і натискаємо кнопку. Хвилина чекання, і нам відчиняє жінка; дивується, що нас тільки двоє, але впускає до середини. Для нас двох вона з ентузіазмом проводить екскурсію і не забуває нагадувати, що замком володіє художник Бартош - тут він облаштував художню студію і періодично проводить пленери для товаришів по ремеслу, а гроші з продажу їхніх картин йдуть на ремонт замку.

Чому я так акцентуюсь на екскурсії? Бо замок сам по собі - голі кам'яні стіни, дірявий дах, сирі приміщення, вікна без скла. Але: ось в цій кімнаті була спальня Ілони Зріні, де вона зустрічалася з Імре Текелі... а зараз ви пройдете по таємному ходу в стіні... а тут, в башті, стояла гармата, яка оберталась до будь-якої бійниці завдяки рухомій платформі...
І історія оживає: дірка в товщі стіни перетворюється на продуману систему опалення, канава за вікном - на широкий оборонний рів, в залах і переходах плетуться інтриги і вирішуються долі держав, а зворушлива історія про вічне кохання надихає сучасних молодят одружуватись в цьому замку.

Тут немає штукатурки і пластику, сувенірно-продуктових кіосків, немає закритих для туриста дверей і всяких офіційностей - це середньовічний замок як він є, і живе він на ентузіазмі художників і зацікавленості туристів.

Рідкісний позитивний приклад серед українських пам'яток!

Палац Шенборна

2010-04-26T14:48:00.015+03:00

Кілька разів ми були в Мукачево, а сюди ніяк не могли добратись, аж поки не вирішили розпочати подорож з палацу-санаторію, не відкладаючи на кінець.
Палац ховається у великому зеленому парку, де пташки на всі голоси сповіщають про весну. Аж ось за деревами визирає черепичний дах зі шпилями і димарями, щедро залитий ранковим сонцем - перед нами постає найгарніша за цю подорож споруда.

До речі, дерева аж ніяк не заважають фотографувати, навпаки - парк сприймається як органічне продовження палацу, пропонуючи багато творчих ракурсів і просто приємну прогулянку. Тут є квітучі магнолії і сакури, мальовниче озеро і навіть міні-зоопарк з косулями, зайцями і незвичними качками.
Можна завітати і до середини палацу - там збереглись комин, люстра і дерев'яні сходи.

Перехожа радянська тьотя намагалась переконати нас, що найбільша краса - в головному корпусі санаторію "Перлина Карпат", адже там відпочивають депутати. У нас явно різні поняття про красу :-) Тож не вагайтесь, їдьте саме сюди, бо цю ідилію варто побачити на власні очі!

Гологори

2010-03-24T13:26:00.020+02:00

Гологори - це, перш за все, пасмо пагорбів, але моя розповідь буде про одноіменне село, в якому збереглось кілька натяків на старовинну історію колишнього міста.

Ще з траси Львів-Золочів можна помітити дивну одиноку колону на далекому пагорбі (якщо знати, куди дивитись ;)). Вона звабила мене своєю таємничістю, і я піддалась на 12-кілометрову прогулянку під неочікувано різким вітром. За переказами, цю колону спорудили над похованням чи то турецького воєначальника, чи то татарського хана, після битви 1498 року. Цікаво, що ні замок, ні костел, що захищали цю землю від турків і татар, не вціліли, а кам'яний стовп і досі стоїть...

Піднявшись від колони на сусідній високий пагорб, щоб зробити кілька знімків, я помітила під ногами розкидані де-не-де каменюки. Що тут було - невже замок? Пройшовши трохи далі, повз вали, я розумію, що це не просто каменюки - це руїни... цвинтаря. Зустрічаються великі обломки надгробків, схожих на єврейські. Ними всіяна вершина пагорба, з якої відкривається чудовий вид на дорогу, що привела мене сюди і скоро поведе назад. Гарно, мабуть, бути похованим з таким краєвидом :-)

Повернувшись до колони, я уважно придивилась до старих колгоспних будівель через дорогу. Чіткий прямокутник валів не залишає сумнівів, що замок був саме там. Нажаль, це все, що залишилось від могутньої фортеці.
Перед прощанням з Гологорами я зазирнула на сільський цвинтар в лісі на пагорбі, а звідти побачила як відправляється маршрутка. Ну і нехай, я все одно збиралася йти пішки :-)

Годовиця-Наварія

2010-03-09T16:10:00.013+02:00

До Годовиці від Оброшина ми йшли польовою дорогою, ламаючи хрусткий лід калюж, спостерігаючи за польотом хижих птахів, сліпнучи від сонця й снігу і посміхаючись від радості. Вже здалеку видно руїни костелу - саме туди ми і йдемо. В оточенні дерев, над озером, храм виглядає дуже мальовничо. Замість даху на стінах ростуть дерева, але місцями ще збереглись розписи і ліпнина. Тут по-провінційному спокійно і затишно... Чомусь я люблю зруйновані костели.

З підвищення головної дороги Годовиці видно наступний пункт прогулянки - костел в Наварії. Ноги скаржаться на твердий асфальт, але йти не довго. Крім того, як на мене, саме з цього ракурсу костел виглядає найкраще, возвишаючись над підсвіченими сонцем очеретяними заростями. Він зберігся краще, ніж його сусід, але не знаю, чи вважати це плюсом... Та і близькість пожвавленої траси мене щось не надихає. Але тут можна легко спіймати маршрутку до Львова - додому :-)

Ось так, яким би генієм ти не був, які б шедеври не створив, тебе не довго будуть пам'ятати, а унікальні творіння будуть руйнуватись в сільській глибинці. Принаймні, в Україні.

Більше світлин - на Picasa

Оброшино

2010-03-09T12:46:00.014+02:00

Нарешті вихідний день і сонячна погода стались одночасно! І ми одразу ж поїхали досліджувати околиці Львова і просто гуляти. Палац Шептицьких знайшли без проблем, хоч перший зустрічний дядько, у якого спитали дорогу, нас не зрозумів. Він спочатку махнув рукою кудись вперед, потім подумав і вказав праворуч. Ми так і пішли - прямо і праворуч, і вийшли прямо до головного фасаду палацу. Але з боку парку палац сподобався мені значно більше: жовті стіни під червоним дахом на фоні синього неба, все це яскравішає в сонячному світлі і графічно перекреслюється чорними гілками безлистих дерев. Гарно!

Пройшовши трохи далі, ми підійшли до зоопарку. На жаль, він був зачинений, але крізь сітчасту огорожу можна було роздивитись якихось водоплавних пташок, коника, овечок і зайчиків. А ще - оленів! Зацікавлені новими відвідувачами, вони підходили впритул до огорожі, роздивлялись нас і довірливо просували крізь сітку свої вологі носи :-). Треба буде привезти їм гостинця, і подивитись на інших жителів зоопарку, коли стане тепліше.

Потім ми відправились до церкви, за якою сховався зруйнований костелик з XVIII століття. Його дах вже частково обвалився, а церкву якраз ремонтують. Новий храм гидливо відгородився від помираючого "брата во Христі" низьким парканчиком. Їхнє сусідство виглядає символічним, а через дорогу - цвинтар.

Звідси йде шлях за село - повз залізницю і залиті сонцем чорно-білі поля - до костелів Бернарда Меретина. Під теплим промінням тане сніг, запах сухої трави у вологій землі нагадує Карпати, а повітря таке чисте... Ідеальний день для семикілометрової березневої прогулянки, чи не так?

Більше світлин - на Picasa

Старе Село

2009-12-29T20:18:00.008+02:00

Нарешті, вже ставши львів'янами, ми добрались і до цього куточка України, щоб побачити найбільший замок Львівщини. Він доживає віку в оточенні сільських хатинок і городів, а повз руді стіни час від часу курсують електрички. Територія замку справді велика, але така пуста... Колись тут були палац, капличка та господарські будівлі, а зараз - зелена галявина від стіни до стіни.
З боку озера фортеця виглядає трохи симпатичніше, та все ж залишає враження забутої і непотрібної...

Кам'яні вартові

2009-12-16T17:06:00.008+02:00

Спокій старих міст охороняють кам'яні монстри. Одні гордо воссідають на фасадах, інші ховаються в нішах - ви можете їх навіть не помітити, але всі вони пильно стежать за кожним вашим кроком. Тож, оглядаючи старовинний замок чи монастир, приглядайтесь до деталей - можливо, ви зустрінетесь поглядом з таким кам'яним вартовим!

Скалат

2009-10-29T11:54:00.015+02:00

Замок стоїть біля автобусної зупинки, просто на рівнині, навіть без валів і ровів, якось дивно відреставрований. З трьох сторін його оточує село, з четвертої - шосе. А за дорогою крізь дерева видно ставок - краще підемо пошукаємо там відображення башт, може це додасть хоч якоїсь романтики цьому дивному замку... В ставку радо плавають зграї гусей, голосно сварячи неочікуваних туристів :-) Але зі своєю задачею справляються добре - додають картині живих акцентів!

Попри дощ і грязюку я насолоджуюсь зйомкою, і ділюсь з вами:

Більше світлин - на Picasa

P.S. На наступному тижні ми з чоловіком переїжджаємо до Львова!

Казковий Сидорів

2009-10-28T19:03:00.022+02:00

Сірі градієнти неба ледь встигли посвітлішати, як ми вже були в дорозі до осінньої казки. Спочатку напівпуста маршрутка, потім кілька кілометрів тихої дороги, що розтягується від нетерплячого очікування... і, нарешті, початок села. Покищо не дуже казково? Але вже скоро - минаємо сільські установи, йдемо вздовж цвинтарних огорож, і за поворотом бачимо вежі костелу. Все, я у своїй стихії :-) Дістаю фотік і знімаю гусей на костельному подвір'ї, підходячи ближче до пам'ятки...

Аж раптом - громом і блискавкою в мене влучає індикатор зарядки фото-батареї: на останній поділці (а перед виходом показував повний заряд)! Паніка. Але що поробиш? Раз ми вже тут, пошукаємо замок і зробимо хоч кілька кадрів... Забігаючи вперед скажу, що на "останньому подиху" батареї ми обфоткали замок з усіх сторін, повернулись до костелу і також влаштували йому повноцінну фотосесію, ще й на цвинтар вистачило :-)

Замок шукати і не довелось - трохи нижче від костелу, між сільськими хатами, проглядається нереальна панорама, затягнута легким осіннім туманом. Тут би мали заграти барабани, рок-оркестр, ...але тиша.

Спускаємось далі, визираємо - ну це ж не марево, це торжествені руїни височіють на краю буденного села. І урочиста тиша оповила їх. Я радію: це таки реальність, і ми таки тут.

Замковий півострів з одного боку з'єднаний з лісистим пагорбом, а з інших сторін омивається тоненькою річкою.

Під деревами, навпроти замчища, так гарно посидіти попити чай з термоса, з цукерками замість сніданку :-) Звідти і село, і замок як на долоні - ось видно контури зруйнованих башт і стін, які знизу здавались валами, он по річці пливе біла делегація гусей, а там далеко по дорозі коники везуть сіно...

А на схилі навпроти замку стоять два високих дерева в ореолі власного червоного листя, а між ними - зачарована криниця. Звідти аж віє магією... і це не дивно, адже ми в казці!

Більше світлин - на Picasa

Перлини осені

2009-09-29T14:02:00.011+03:00

Майстри-ювеліри трудились всю ніч, щоб встигти до відкриття Придорожньої галереї. Вони створювали перлини з туману і роси, і вплітали їх у найтонше шовкове мереживо... І ось - урочисте відкриття: завіса туману розсувається, вмикається сонячна підсвітка (вона продумана таким чином, щоб перлини здавались сяючими зсередини), а вітерець обережно розгойдує витвори мистецтва, щоб вони мерехтіли.

Важко навіть уявити, що все це робилось заради кількагодинної виставки! Адже скоро сонце розтопить водяні декорації, і павутинки стануть зовсім непомітними в траві...

Та сьогодні ювелірам пощастило - їхні роботи увічнила у фотознімках вдячна шанувальниця :-)

Більше світлин - на Picasa

Самбір: два перших враження про одне місто

2009-09-25T22:10:00.013+03:00

Проїжджаючи повз Самбір, я вдивлялась в місто за вікном маршрутки, намагаючись вловити, чи варто буде в кінці подорожі приділити йому окрему увагу. Базари, кіоски, люди, машини, метушня, базари... Навіть залишаючись в комфортному сидінні, мені стало якось незатишно. А уявивши, що ми повернемось сюди і опинимось в цьому бурхливому живому потоці, вирішила, що не варто псувати таку чудову подорож. Краще залишити пам'ятки Самбора на майбутнє, а замість нього відвідати Старий Самбір.

Та не так сталося, як гадалося - волею долі ми все ж потрапляємо в це незатишне місто-базар в останній день подорожі. Одразу шукаємо на автостанції найближчий автобус до Львова, бо немає бажання тут затримуватись... Раптом мою увагу привертає дах якогось костелу - величезна стара споруда підвищується над щільною забудовою міста, і це зовсім близько! Збігаєм сфотографуєм, і тут же назад!

Базар, нескінченні магазини, кіоски, метушня... нарешті пірнаємо в бокову вуличку... яка виводить нас до несподівано тихої площі Ринок. Що це? Інше місто? Інший світ :)? Та ні, це інше обличчя Самбору, яке ми ледь не прогледіли за поверхневою базарною маскою. Пішохідна зона в оточенні гарних будинків, ратуша, костели і церкви... І кафе з нашими улюбленими заварними чаями!

Як може не сподобатись це затишне місто з гарними пам'ятками і спокійною атмосферою? ;-)

Більше світлин - на Picasa

В селах Старосамбірщини. Частина II

2009-09-23T13:37:00.035+03:00

Замок Гербуртів

При підготовці подорожі найбільше мене приваблював цей замок на вершині гори. Я романтизувала його образ, читаючи розповіді Блеки і розглядаючи карту, де замкова гора підвищувалась трохи вдалині від сіл та містечок, вкриваючись лісом. Я думала, що це найвіддаленіший від цивілізації замок України, куди добираються лиш самі завзяті краєзнавці - така собі загадкова фортеця, яка чекає, щоб її відкрив для себе ще один наполегливий мандрівник.

Окрилені цими думками, ми піднялись до замку. Брамна вежа сором'язливо ховається за густим листям дерев, затрудняючи фотосесію. Із завмиранням серця проходимо під її склепінням у внутрішній двір... і всі романтичні очікування тут же розлетілись переляканими птахами. Якісь свіжі дерев'яні побудови... якісь молодики з цигарками варять юшку в казані... гукають, щоб ми їх сфотографували... Від них ми дізнались, що дерев'яні столи й скамієчки зробив наглядач замку для гостей і подорожуючих, а самі вони просто відпочивають - такий собі пікнік у фортеці. Ну що ж, те, що у замка з'явився наглядач - це добра новина! Та й погода і природа не дають остаточно розчаруватись :)

Стара Сіль

Найгарніша пам'ятка Старої Солі - костел XVII ст. Фасад ще досі в будівельних лісах, але основна частина храму, принаймні ззовні, відреставрована. Через шпаринку в дверях можна розгледіти завали будматеріалів - схоже, що на цьому реставрація зупинилась (сподіваюсь, не на довго). Але і в такому стані храм вражає своєю величчю, красою та гармонійністю.

Ще одна цікавинка містечка - вілла Анна, якій майже сто років. Її силует з похиленим шпилем цілком заслуговує на звання візитівки Старої Солі.

Трохи далі вже видно П'ятницьку церкву 1440 року. Та через оранжевий колір і бляшаний дах вона не виглядає автентичною. Воскресенську церкву XVII ст. навіть не шукали, бо були втомлені і голодні. Залишимо її на наступний раз :-)

Муроване

Від зупинки "Муроване" до самого села ще півтора кілометри, і вже звідси починаються дива. Сонце пробилось крізь вологий туман і в заростях обабіч дороги несподівано засяяли перлини роси на прозорих павутинках. Це дивовижне видовище, що заслуговує окремого допису!..
Намилувавшись, рухаємось далі.

Проходимо повз гарні старі костели, алею вікових лип, і ось перед нами головна мета прогулянки - руїни замку XVI ст. Власне, залишилось всього кілька шматків стіни і високі вали. Все це потопає в зелених заростях, які дуже затрудняють підхід до руїн. Потрапити б сюди взимку!..

Лаврів

Тут вже починаються Карпати - багато природи, свіже повітря, яким хочеться напитися, охайні скирти сіна на далеких полях і хижі птахи в небі, до якого тут зовсім близько... Не дивно, що в цьому чарівному місці оселились монахи, збудувавши в XVI ст. Онуфріївський монастир. Тут дуже спокійно, з навколишніх пагорбів відкриваються чудові краєвиди, а по лісистим схилам так приємно гуляти.

Для тих, хто хоче зануритись в атмосферу цього місця, монастир має гостьові кімнати, а в навколишніх селах діють "зелені садиби". Можу надати телефон місцевого діяча туризму, який організовує відпочинок та екскурсійні програми для груп. Якраз цей веселий дядько і підкинув нас до Самбора разом з групою студенток-самбірчанок, які всю дорогу співали українські пісні. Згадайте якість доріг в сільській місцевості, а тепер уявіть, як звучали протяжні голосні в цих піснях :-) Тож їхати було дуже весело!

Більше світлин - на Picasa

В селах Старосамбірщини. Частина I

2009-09-22T12:55:00.023+03:00

Цей передкарпатський край - скарбниця для мандрівників: варто лиш звернути з головних доріг в сільську глибинку, як історія оживе на ваших очах. Ця земля вбирала в себе надії та тривоги поколінь, втілюючи їх у фортецях та мон
астирях. Прислухайтесь до шелесту трав - тут живуть легенди давнини...

Росохи

Приземиста церква Різдва Богородиці вже понад півтисячоліття є оплотом віри селян. Розташована на пагорбі, обнесена муром і укріплена контрфорсами, вона ясно дає зрозуміти, що захистить своїх прихожан в лихі часи. Ще церква дуже гармонійно вписується в хвилястий ландшафт, для повноти образу не вистачає лише ґонтового даху.

Чаплі
А тут причаївся садибний будинок XIX ст., по-місцевому - панський двір. Ми його навіть не шукали, а пішли прямо до сільської школи біля автобусної зупинки. Бо будинок з колонами серед парку з озерцями не може бути нічим іншим, крім панського двору, не залежно від того, як місцеві жителі його використовують. Працівники школи підтвердили нашу здогадку :-)

Сусідовичі

Сюди - пішки по ранковій дорозі, крізь поля-пасовища, поки сонце протирає заспані очі, вилізаючи з-під туманної ковдри. Нашу мету видно вже здалеку - примарою серед зелені маячить на горизонті монастир кармелiтiв XVI - XVIII ст.

Це вже і не Сусідовичі - дорога виводить нас за село, на пологий пагорб, прямо до воріт обителі. Вони гостинно відчинені, та на подвір'ї тихо й безлюдно. Сторожовий пес грайливо стрибає довкола нас, зрадівши новим відвідувачам. Все тут охайно і компактно, все обсаджене деревами, так що ракурсів для фото залишається небагато. Тож вирушаємо далі...

Скелівка

...І потрапляємо до Скелівки, де нас цікавить Костел Св. Мартина XV - XVI ст. Довго йдемо селом, і ось нарешті за деревами визирає башта-дзвіниця. Велика і вражаюча! Звісно ж, я зразу на неї піднялась і дослідила кілька ярусів, а також походила по напівстертим кам'яним сходам в товщі стіни, стараючись не розбити фотоапарат, який використовувала в якості ліхтарика :)

Сам костел, нажаль, був зачинений. Поки ми його обходили, дітлахи в школі по сусідству забачили в нас туристів, підбігли до вікон і стали махати руками, сміятись і тикати пальцями. Сільський народ неадекватно реагує на туристів, а при виді фотоапарату взагалі стають неконтрольованими :)

Більше світлин - на Picasa

Хирів в контексті нової подорожі

2009-09-19T22:15:00.021+03:00

Лише в дорозі, визираючи з вікна маршрутки, я зрозуміла, як мені не вистачало подорожей останнім часом! Причому не відпочинку, а саме активних подорожей - біготні по пам'яткам, постійної зміни краєвидів, несподіваних пригод, насичених вражень та фізичної втоми від всього цього. Я насолоджувалась зеленими горизонтами, свіжим повітрям, малою кількістю людей і віддаленістю від великих міст. Свобода і осінь!

Базовим пунктом цієї подорожі став Хирів - завдяки своєму стратегічному розташуванню в краї старовинних храмів та Карпатських передгір'їв, і завдяки наявності мотелю :-)

З архітектури теж є на що подивитись:
Єзуїтська колегія XIX ст. вражає своїми розмірами... і запустінням. Схоже, що з усього величезного комплексу діючим залишився лише костел, а корпуси колегії, що за свою історію побували і гімназією, і казармами, і шпиталем, зараз нудьгують від самотності і непотрібності. Цікаво, чи нададуть колегії нового життя, чи буде й далі вона руйнуватись, як сотні інших пам'яток України?..

В містечку є ще ратуша і костел, сірі й не дуже цікаві. І давній цвинтар на околиці Хирова, що може зацікавити старою капличкою, кам'яними статуями і склепами - іноді розбитими, а з одного взагалі визирає череп. Старенький дідусь, якого зустріли на цвинтарі, пояснив, що вандали робили це заради золотих зубів покійників. Мене вразило, на що здатні люди заради грошей...

А щоб закінчити на оптимістичній ноті, розкажу ще про жовтий дерев'яний вагончик, який можна сміливо відносити до пам'яток. Він займає окрему колію біля переїзду, сумним поглядом проводжаючи електрички Самбір-Нижанковичі. Бо, якщо придивитись, стає зрозуміло, що він давно вже нікуди не їздить - рейки під колесами заіржавіли, а маленькі нахабні рослинки почали обплітати стареньку конструкцію. Залишаючись в залізничному середовищі, а не в музеї чи на постаменті, він зберігає свій шарм та викликає посмішку і симпатію у нечастих тут мандрівників, таких як ми :-)

Взагалі подорож склалась якнайкраще - ідеальна погода всупереч прогнозу, зручне транспортне сполучення, класний горищний номер в мотелі, ціла купа вражень і відкриттів.
Ідилія... яка швидко закінчується...

Більше світлин - на Picasa

Зимне

2009-08-12T12:42:00.018+03:00

Біля входу в Святогірський Успенський монастир XV-XX ст. туристів зустрічає така привітна табличка:

Але ж цей монастир - пам'ятка архітектури національного значення, тож милуватись ним мають право не лише прочани, а й краєзнавці!

Впевнена у своїй правоті, гордо вішаю на шию свій Nikon і навіть не намагаюсь виглядати набожною. Що ви думаєте - ніхто й слова не сказав! Тільки зиркали скоса, але що мені з того. Та, виявляється, на території монастиря зовсім не цікаво - занадто просторі сірі доріжки, занадто мало скамієчок, занадто вибілені церкви.

Це все вкупі з недоброзичливими поглядами створює незатишну і натянуту атмосферу.
Скоріше звідси, на волю!..
Знаходимо біля башти хвіртку без звичного вже напису "стороннім вхід заборонено", і нумо туди, поки ніхто не бачить. Ура - через садок можна вийти до високих земляних валів! Кидаємо рюкзаки в травах і злітаємо на гребінь валу. Свобода!..

Звідси відкривається чудовий краєвид на монастир і клаптики полів, вдалині геометричними контурами маячить Володимир-Волинський і виблискує купол Мстиславського храму, а ще далі видно, як з насуплених сірих хмар ллється дощ...

Та поки він ще далеко, можна посидіти в запашних травах, милуючись польотом лелек, що кружляють прямо над нами.

Бо скоро холодний вітер, як суворий наставник, прожене нас з цього чарівного місця, щоб ми не спізнились на потяг додому...

Більше світлин - на Picasa

Шацькі озера. Пісочне

2009-08-10T13:20:00.028+03:00

Ми давно заглядали на куточок синьоокої Волині, де розмістилась одна з найбільших озерних груп Європи. Читали відгуки відпочиваючих, дивились чужі фотографії, і все це складалось в ідеалістичний пейзаж в наших уявах.

Вибір зробили в сторону озера Пісочного, бо всі в один голос стверджували, що тут чистіше та тихіше, ніж на Світязі - найглибшому озері України. А ми цінуємо затишок понад усе!

Та ілюзії розбилися вщент в перший же день по приїзді. Знайти житло виявилось важче, ніж ми очікували: в котеджах біля берега чи занадто дорого, чи немає місць, чи немає двомісних кімнат. Пошуки привели нас в село Мельники, де ми і оселились в звичайній сільській хаті. От тільки до озера звідти йти майже два кілометри.

Пісочне дійсно чистіше за Світязь - у воді не плавають недопалки та обгортки. Але вздовж лісових стежок всеодно насмічено, як і скрізь, де є люди. Щодо тиші... Ми ходили купатись на протилежний берег від пансіонату "Лісова Пісня", але і звідти чули їхню дискотеку, і в селі до пізньої ночі лунає "туц-туц-туц..."

З приємних моментів можу виділити хіба що захід сонця над озером, чисте повітря і веселку після грози...

P.S. Коли наступного разу плануватимемо відпочинок, то краще поїдемо в Карпати :-)

Більше світлин - на Picasa

Полювання на веселку

2009-07-28T13:50:00.010+03:00

Волею долі ми знову опинилися в Жовкві, через півроку після першого візиту. Влітку все настільки інакше - зелені дерева і газони, сірі тротуари, літні кафешки на просторій Вічевій площі. Деяких ракурсів вже не повторити, та можна чудово скористатись і літніми особливостями ;-)

Щойно визирнуло сонце після короткої зливи, люди пішли далі по своїм справам, здивовано озираючись на дівчину з великим фотоапаратом, що біжить по мокрій площі і запалено оглядається на хмари. Якби ці люди частіше піднімали погляд до неба, то теж побачили б там веселку :-)

Більше світлин - на Picasa

Пнів

2009-06-17T14:15:00.023+03:00

Під величними хмарами, що погрожували от-от прорватись дощем, ми йшли до Пнівського замку.

Часто буває так, що фотографії не передають масштабності, і в реальності все виявляється значно крутіше, ніж очікуєш. А тут вийшло навпаки - я чомусь уявляла Пнівський замок більшим, масивнішим...

Та це нічого, справжня біда в тому, що він занадто близько до людських поселень і доріг, а в Україні це означає сміття, пописані стіни і розбирання на будматеріали.
Хоча тут начебто хотіли щось реставрувати, і ніби гроші якісь на це виділяли? Ну, є стіна з веселих сіро-жовтих камінчиків, що різко дисонує з старими частинами замку.

А кругла башта досі стоїть над загрозливим урвищем, розрізана шрамом величезної тріщини. То може спочатку треба ремонтувати те, що є, а не будувати нові стіни? Чи то може я чогось не розумію...

А загалом замок класний, я рада, що нарешті його побачила. Тільки шкода, що в нього така сумна доля...

Більше світлин - на Picasa

Відпустка в Карпатах

2009-06-16T17:06:00.018+03:00

Як чудово було втікти на два тижні в Карпати!.. Втікти від Київського сморіду, відпочити від перенаселеного мегаполісу.
Для цього обрали дві "зелені садиби", по тижню на кожну:

"Розчіл", Яблуниця
Високогірна місцевість, віддаленість від дороги - те що треба! Звідси відкривається чудовий вид на засніжені вершини Чорногірського хребта і інші делекі гори, на фоні яких пропливають хмари... Але. Будинок стоїть в центрі села, що розкинулось на кілька кілометрів безлісих просторів, і щоб опинитись поближче до природи і подалі від людей, треба довго-довго йти через село. Крім того, весь перший тиждень, буквально кожен день лили дощі :) так що погуляти особливо і не вдалося...

"Лісова Хата", Кривопілля
Від дороги і центру села по стежці вгору, вгору, під самий ліс - на сонячній галявині притаївся за смереками гостинний дім. От тут вже і погода наладилась, і погуляти є де - відійшли кілька кроків від двору, і вже в лісі. Пташки співають на всі голоси, серед дерев бігає руда лисичка, в небі кружляють хижі птахи.

Особливих дифірамбів заслуговує кулінарний талант господині! Нам готували так багато різних смачних страв, що ми були просто не в змозі все з'їсти :-)
Так що Лісова Хата одразу посіла перше місце в нашому рейтингу зеленого туризму. Сподіваємось, що будемо тут частими гостями!

Більше світлин - на Picasa

Крізь весну

2009-05-28T15:35:00.012+03:00

Заквітчані пам'ятки з наших останніх подорожей

Підкамінь. Давня мрія

2009-05-18T15:44:00.024+03:00

З самого ранку день не заладився. Проблеми з дорогою, проблеми з погодою, втрата часу і настрою...
От їду в автобусі і думаю: "Підкамінь - моя давня мрія, але час для її здійснення вийшов явно не підходящий. Аби не розчаруватися, коли дістанемось до мети..."

Вийшовши з автобуса, першим ділом пішли в кафешку поснідати і погрітись - бо надворі сиро і вітряно, небо затянуте хмарами - от-от піде дощ.
А як наїлись і зігрілись, то і настрій покращився, і наче в кафешці посвітлішало. Ну що ж, пора здійснювати мрію!

Виходимо надвір, а там...
сонце світить!
Піднімаємось до монастиря по довгій пильній дорозі і ледве віримо своєму щастю - небо блакитне, сонце гріє, пташки співають... Як це сталось? :-)

Підкамінь виправдав мої надії - тепер це одне з наших найулюбленіших місць в Україні! І камінь, звісно, крутий. І цвинтар, який бачили здалеку. І монастир... і взагалі :-) хочу сюди ще!

Класно, коли мрії здійснюються!

Більше світлин - на Picasa

Олесько

2009-05-15T17:21:00.011+03:00

Тут теж маса туристів, але ми вже готові до цього. Що ж, коли всі йдуть до середини замку або катаються на конику по головній парковій алеї, чудова можливість зробити навпаки! ;-) А саме:

Обійти навколо замку вздовж його могутніх контрфорсів,
з видом на далекі далі

Прогулятись по "не-туристичній" частині парку, знайшовши відображення замку у водах заросшої річечки

Піднятись на міський цвинтар, звідки відкривається чудова панорама замкового пагорбу

Це було варте того, щоб приїхати, навіть в туристичний день!

Більше світлин - на Picasa

... і ще про Підгірці

2009-05-14T12:10:00.009+03:00

Наступного дня ми знову поїхали в Підгірці, тільки вийшли з автобусу на початку села, біля вказівника "монастир". Звідти кілометрова дорога веде крізь зелені лісочки і заквітчані галявини до Василіанськго монастиря XVIII століття... Не скажу, що сам монастир дуже цікавий, але як там затишно! Тепле сонячне проміння, лісова свіжість і спів пташок... ідеальний ранок в атмосферному місці.

Наступним пунктом прогулянки був старовинний цвинтар біля згорівшої дерев'яної церкви, недалеко від палацу.
Я дуже люблю такі кладовища - щербаті кам'яні хрести і статуї, похилені в різні боки, з напівстертими незрозумілими написами, з плямами моху. В таких місцях мені спокійно. Далекі краєвиди додають мрійливості... Ідилію порушує лише близкість сільських хат та обмеженість в часі.

...По крутій стежці, що огинає замковий парк, спускаємось в низ села, і вздовж психоделічного жовтого поля йдемо до траси, озираючись на палац. Подорож продовжується!

Більше світлин - на Picasa

Підгірці

2009-05-13T18:25:00.011+03:00

Багато туристів починають своє знайомство з українськими пам'ятками саме з Золотої Підкови Львівщини, зокрема з Підгорецького замку. А ми соізволілі тут побувати лише зараз. Ледве добрались до Підгірців з Золочева, а коли добрались, то навіть пожалкували - скрізь яскраві і гучні натовпи туристів! Великі групи з екскурсоводом, невеликі компанії авантюристів і самостійні мандрівники.

Та що поробиш, раз ми вже тут, то подивимось на замок і костел - не розвертатись же назад, справді. Але про себе зауважили, що до таких відомих пам'яток слід приїжджати в звичайний будній день.

Зараз палац закритий на реставрацію, і це чомусь дуже засмутило багатьох туристів. Дарма, адже всередині всеодно нічого не залишилось від колишньої розкоші, а ззовні він такий ефектний! Звісно, трохи прикро застати пам'ятку в стані ремонту, але і реставрація потрібна.

Поки ми обходили палац навколо і старались, щоб в кадри влізало поменше народу, вітер приніс з-за обрію набухші чорні хмари, і грім розлякав гламурних туристів та продавців сувенірів, а нас порадував - ми любимо грозу :-)

Більше світлин - на Picasa

Золочів

2009-05-12T13:22:00.012+03:00

Коли ми були в Золочеві два роки тому, то оглянули тільки замок, цього ж разу ми обрали місто як базовий пункт подорожі - бо звідси недалеко до Підгірців і Олеська. Чомусь Золочів мені не здався затишним, скоріше нейтральним. Але він зручний для подорожуючих - є де зупинитись, є де поїсти, є що подивитись. Цими якостями ми і скористались ;-)

Плануючи подорож, я не зауважила, що ми - не одні бажаючі потрапити на свята в ці чарівні куточки України.

Різноманітні автобуси і машини привозили до підніжжя замку туристів - групу за групою. Підозрюю, після свят на просторах інету з'являться серії стандартних фоток Китайського павільйону, золочівських "магічних" каменів, Підгорецького і Олеського замків...

Коротше, в середину замку ми не ризикнули завітати.

Зате прогулялись по тихим вуличкам міста до інших його пам'яток. Костел Вознесіння справді гарний! А Миколаївську і Воскресенську церкви сфоткали хібащо для галочки, бо вони теж потрапили в реєстр пам'яток національного значення. А найбільше в Золочеві сподобалась... весна! Теплі вечори, пронизані ароматами бузку і каштанів, і багато свіжого повітря, якого тепер так не вистачає в Києві...

Більше світлин - на Picasa

Новомалин

2009-05-08T15:19:00.007+03:00

Сюди ми йшли пішки з Межиріча, причому не по дорозі, а в обхід - через ліс і поле. В лісі заблукали, а в полі обгоріли, не кажучи вже про втому, але до замку героїчно дійшли!

Найбільше сподобалась вежа-фокусниця. Чому фокусниця? А скажіть - скільки у неї кутів? -"Чотири, що за дурне питання!"

А тепер порахуйте ще раз ;-)

Більше світлин - на Picasa

Межиріч

2009-05-08T11:29:00.008+03:00

Межиріцький монастир перевершив всі наші очікування! А фотографії, як завжди, не передають масштабності, величі та атмосфери... Крім того, що сам монастир дуже гарний, його ще оточують мальовничі ландшафти - дзеркальне озеро і зелені поля. А село, яке підбирається до його мурів, зовсім не напрягає, навпаки - додає особливого колориту :-)

Місцева живність спокійно пасеться серед цієї краси, ліниво позуючи туристам-фотографам. Пригріває сонце, співають пташки, і немає нічого кращого, ніж примоститись на земляному валі з видом на монастир, дивну піч і коників, та пити чай з термоса, роблячи замальовки в альбомі...

Більше світлин - на Picasa

Острог

2009-05-07T16:55:00.018+03:00

Ми відкрили для себе ще одне затишне історичне містечко, до якого неодмінно захочеться повернутись...

... щоб зазирнути до синагоги XIV століття, яка зсередини привабливіша, ніж ззовні

... щоб потрапити в музей книги в Луцькій башті

... щоб посидіти в тихому парку біля несподівано знайденої Острозької Академії

... щоб відвідати самотню Татарську башту

... щоб заховатись в затінку замкового парку і помалювати

... щоб спробувати знайти стежку до Межиріцького монастиря через поля,

і взагалі, щоб відпочити, погуляти, доторкнутись до історії...
та перепробувати всі чаї в кафе "Вікторія" ;-)

Більше світлин - на Picasa

Олика

2009-05-06T15:25:00.023+03:00

Подолавши 12 кілометрів сільських та польових доріг від Клеванського замку, до Олики ми прийшли трохи стомленими і дуже розтріпаними, бо вітер був скажений, а в полі від нього ніде сховатись. Нє, вцілому прогулянка вийшла класна, от тільки відчуття піску на обличчі викликало бажання вмитись, а такої можливості не було :-) А ще вітер нагнав злі чорні хмари, що затулили сонце і змусили нас потремтіти від холоду... Та то дрібниці ;-)

Першою пам'яткою Олики перед нами постала Луцька брама, що дійшла до наших часів у вигляді... кіоску. Що тут сказати... Мені шкода такі пам'ятки не менше, ніж якщо вони були б в руїнах.

Та рухаємось далі. На іншому березі річки височіють недвозначні вертикалі - замок Радзивилів 1564 року та колегіата XVII століття.

При наближенні до колегіати інші пам'ятки Олики різко відсунулись на задній план.
Я не знаю, як описати це словами...
Це найгарніша споруда, яку ми бачили в цей день! Це велич старовини, що дивиться на мізерність містечкового життя зверху вниз. Це гордість, що сумує за минулим...
Капець, я вже хочу туди повернутись :-)

Треба згадати і про інші пам'ятки. Ось, наприклад, скромний сусід колегіати - Петропавлівський костел 1450 - 1612 рр., старший брат по вірі. Разючий контраст між пишністю та аскетичністю буквально на сусідніх подвір'ях. Проте, не кидаючись в очі, цей маленький храм просто випромінює древність, і це приваблює.

В замку було пусто і тихо - ні медиків, ні психів, ні туристів.

Я би, можливо, трохи довше погуляла біля бастіонів з боку озера, але дядьки, що пасли там корів, стали питати, що ми шукаємо, і мені захотілось зникнути з їхнього поля зору, щоб не почуватись вимушено. Та і погода зіпсувалась - холод і вітер не заохочують довго гуляти.

На останок ми пройшлися до старого цвинтаря з руїнами костелу. Тут визирнуло сонце і трохи зігріло. Але я собі зовсім інакше уявляла це місце - тут виявилось незатишно і якось пусто.

Ну, тоді можна прощатись з Оликою і їхати в Острог - їсти і спати, бо ми були вже як зомбі, хоча і щасливі неймовірно :-)

Більше світлин - на Picasa

Клевань + корида в замку

2009-05-05T15:21:00.020+03:00

Трохи не доїжджаючи до світанку, ми вилізли з поїзда на станції Клевань. Абстрактно здогадуючись, що все цікаве знаходиться на іншому кінці містечка, почали нашу пішу епопею в тому напрямку. Навколо - ароматні хмари вишневого цвіту, в повітрі ще шепоче нічна свіжість, і немає нікого, крім котів і білочок. Нарешті нова подорож, нарешті далеко від Києва, і можна дихати на повні груди!

Поки ми дійшли до пам'яток, люди і машини почали прокидатись... А ось вже видно і костел Благовiщення 1630 року! Нажаль, подвір'я зачинене, а з усіх сторін його оточують хатки - незатишно. Можливо, вдалось би обійти з боку поля, але тоді вранішнє сонце світило би прямо в очі (і в об'єктив), тож, не затримуючись, пішли шукати замок.

Після деякого блукання знайшли, але з подвір'я він якось не вразив. Мене більше зацікавили вівці, що там паслись :-) Наша поява, в свою чергу, зацікавила барана з відрізаними рогами (хм, чому б це?..), він підійшов і став до нас тулитись. Я ще ніколи так близько не бачила цих тваринок! Погладила - такий м'який, як диванна подушка :-) І пішла собі далі фотографувати. А баранчик став задкувати в протилежному напрямку...

Поки до мене дійшло, що він розганяється в мою сторону, я вже валялась в пильній кропиві, тримаючи Nikon в повітрі, щоб не розбився. Цей епізод повторився і зі Славком, поки я тікала в замок... Оце так баранчик! Ми ще довго його згадували, поглядаючи на обпечені кропивою долоні та потираючи синці :-)

Потім оглянули віадук і пройшли вглиб поля, щоб зробити гарні знімки замку, де видно, що це таки замок, бо всередині збереглось більше радянщини, ніж середньовіччя. До Олики вирішили йти пішки через поля, бо часу попереду багато, і хотілось відпочити від цивілізації... Але це вже зовсім інша історія...

Більше світлин - на Picasa

Смішні коти

2009-02-27T14:04:00.008+02:00

Котів я люблю не менше ніж замки та мандри. Класно, коли це все поєднується! Іноді в подорожах зустрічаються просто унікальні пухнасті створіння, як от ці:

Вусатий мушкетер з Кам'янця-Подільського

Скромняга перед входом в кафешку в Скалі-Подільській

Сіра кицька склала нам компанію в Кам'янецькому кафе і нявкала від задоволення, коли її гладили :-)

Жива статуя в Теребовлі

Виховання кота-попрошайки на Воловецькому вокзалі

Закликання весни

2009-01-29T12:11:00.012+02:00

Зима ще не здає своїх позицій, а душа вже прагне весни!
Нехай ці фотки пришвидшать її прихід ;-)

Пробудження кульбабки

Імстичево. Монастир серед квітучих яблунь

У маминому городі

Яблуневий сад при дорозі. Закарпаття

Весна на фоні зими :-)

Магнолія у Вишковому

Свірж

2009-01-14T12:38:00.007+02:00

Щойно я побачила Свірзький замок, він одразу став одним з моїх улюблених! Такий романтичний, живописний, цілісний і справжній...
Нажаль, всередину не потрапили - було зачинено. Зате обійшли навколо озера, і я невтомно фотографувала, забувши про холод. Бо гарно!

Нам пощастило встигти на маршрутку до Львова, і в цей же вечір був поїзд додому. Все сталося так швидко і насичено, що потім було важко розслабитись і виникало відчуття, що щось забули. Звісно, ми ж залишили в Свіржі безмежну красу і середньовічну досконалість! Доведеться за ними повертатись ;-)

Більше світлин - на Picasa

Жовква

2009-01-13T13:29:00.016+02:00

Це старе місто в мініатюрі, це ідеальна площа Ринок, де з усіх боків - пам'ятки архітектури.
Не треба навіть напружувати уяву, щоб відчути себе у XVIII столітті, бо з того часу вигляд площі майже не змінився.

Замок, ратуша, брама, костел, монастир, компактні різнокольорові будиночки... А висотки і євроремонти залишились десь в іншому житті.

Дуже сподобалось гуляти в парку за замком - всеж-таки дерева додають затишку і урізноманітнюють зимовий краєвид чорними вертикалями. Замок з цієї сторони виглядає зовсім іншим, сірим та занедбаним. Звісно, туристів же сюди не водять, то навіщо старатись? Хоча, я сподіваюсь, і сюди реставратори доберуться.

Оскільки в Жовкві більшість цікавинок сконцентровані в одному місці, то оглянули ми їх досить швидко. Щоб не кружляти знову по Вічевій площі, вирішили пошукати, чи не залишилось щось від оборонних веж, які колись стояли по периметру міста-фортеці. Було дуже цікаво! Подекуди ще помітний різкий рельєф, де проходили укріплені межі міста... І таки знайшли одну башту! Добудована, зараз вона служить комусь за житло. Непогано :-)

Більше світлин - на Picasa

Хіт-парад готелів 2007-2008

2008-12-05T14:24:00.007+02:00

Я люблю складати різні рейтинги, розставляти все в порядку пріоритетності, керуючись перевагами та недоліками, або власними вподобаннями. Ось приклад: рейтинг готелів тур-класу України, в яких ми з коханим побували за останні 2 роки. Від найкращого до найгіршого з моєї точки зору. Можливо комусь знадобиться ;-)

1. "Альянс", Бучач
+ Невеликий і затишний
+ Зручності в номері
+ На першому поверсі ресторан, а через дорогу - смачнюще кафе
+ В номері чашки та цукор, в коридорі електрочайник та пакетики чаю і кави
+ Висока якість за низьку ціну
- Далеко від центру Бучача
- Біля траси, чутно машини

2. "Гетьман", Чортків
+ Привітний молодий персонал
+ Хороший євроремонт
+ Кафе на першому поверсі
- Далеко від центру

3. "Затишок", Борщів
+ Найм'якіші в світі подушки :-)
+ Велике гарне подвір'я
+ Зручності в номері
+ Ресторан на території (дорогуватий)
- Розташований на трасі за містом

4. "Посашок", Мукачево
+ Розташований між вокзалом та центром
+ Зручності в номері
+ Хороший ремонт
- Немає свого закладу харчування та навіть чайника

5. "Дубно", Дубно
+ Зручне розташування в центрі міста
- Якщо в ресторані святкують весілля, шумно

6. "Закарпаття-Інтурист", Ужгород
+ Розташований між центром та вокзалами
+ Завжди є вільні номери
- Радянські інтер'єри

7. "Віка", Кременець
+ Дешево
+ На головній вулиці, між центром та автовокзалом
+ Недалеко є ресторан, по дорозі до центру
- Незатишно
- Погана звукоізоляція
- В номері буває прохолодно

8. "Арена", Львів
+ Між вокзалом і центром
+ В тихому куточку
+ На першому поверсі є кафе
+ Дешево
- Один туалет в кінці коридору
- Страшні двері ледве тримаються
- Бувають проблеми з гарячою водою

9. "Монте-Крісто", Кам'янець-Подільський
+ Недалеко від Старого міста та парку
+ Ресторан та можливість замовлення страв у номер
+ Зручності в номері
- Шумно, погана звукоізоляція
- Єдине вікно номеру виходить в приміщення (!!!)

10. "Іван і К", Бережани
+ Гарний вид з вікна
+ Взимку тепло
- На самій околиці міста, автобуси не часті
- Завищені ціни
- Заклади харчування далеко

11. "Нива", Луцьк
- Погані умови за високу ціну
- Розташований серед базару, біля вокзалу, далеко від центру

12. "Юність", Бучач
- Це гуртожиток, перший поверх якого обладнаний під (гм-гм...) готель
- Коли вночі приїхала тургрупа скажених підлітків, ми забрали свої гроші і пішли шукати "Альянс"
- Незручне розташування (в підворотні далеко від центру)
- За бронювання треба доплачувати